Велика історія України - Микола Голубець

Весною 1835 р. опинився рукопис у руках Венедикта Левицького святоюрського крилошанина, професора моральної теольогії на львівському університеті й цензора для українських книжок. Венедикт Левицький, протримавши рукопис два місяці, віддав його митрополитові Михайлові Левицькому, який відповів губернії: «Не зважаючи на те, що цей рукопис признала цензурна влада дозволеним до друку, на мою думку, він з уваги на провінціональні відносини зовсім до друку не надається». Книжка «пригадує сумні, історичні події релігійних і політичних утисків, що їх перетерпіли тутешні українські автохтони від поляків, єзуїтів та жидів, з чого вийшли криваві репресії в козацьких війнах, під проводом Хмельницького». Ця книжка «моглаб дати привід до поширення думки про русофільство й нахил до православя, бо… редактор книжки підписався Руслан».

Тяжка рука двох «рутенців» лягла каменем на рукописові «Зорі». Центральна цензурна влада, хоча сама не мала нічого проти появи тієї книжки, хоч розуміла її політичну далекосяглість, щойно підтримана її рідними противниками, видала заборону на її друк. Але рухлива «трійця» вміла собі порадити й обійти доморослих цензорів.

«Русалка Дністрова»

Під кінець 1836 р. появилася в мадярській Буді «Русалка Дністрова». В основі була це та сама «Зоря» тільки дещо обкроєна й змінена. Та не судилося «Русалці» появитися на рідному грунті в повній скількости свого невеликого накладу. Чорні духи назадництва подбали про те, щоби книжку сконфіскувати, а над її співробітниками розтягти слідство. На допитах, що їх провадив ославлений Венедикт Левицький, зізнав Шашкевич: «Я пробував своїх сил в українській мові як своїй рідній, що помітно різниться від московської мови й церковного язичія, і думав покласти підвалини під дальший розвиток української мови та літератури». Лютував ополячений тоді святоюрський синедріон, негодувала й львівська поліція, мовляв: «Ми досить маємо вже клопоту з одною національністю (польською) а тут оці божевільні хочуть воскресити з могили ще одну, українську національність». Дарма! Грудка кинута Шашкевичем з вершин національного самопізнання, хоч і поволі розгонювалася та набірала сили, небаром зашуміла непереможною лявіною, що поторощила всі бастиллі назадництва й розгонила чорне гайвороння національної зради.

Про вражіння, що його викликала поява «Русалки Дністрової» серед галицького громадянства говорить товариш Шашкевича Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова персть загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповняти».

Шашкевич помер молодо, не вспівши розвинути свого поетичного таланту й організаторського хисту, але не вспівши теж і зневіритися. Щось символічного було в передчасній смерти Шашкевича й дальшому життю та діяльности його товаришів. Іван Вагилевич (1811-1866) написавши під впливом Шашкевича всього два вірші й передмову до «Русалки» по українськи, решту своєї літературно-наукової, а по части й громадської праці провів на польській ниві. Що гірше, в 1848 р. коли галицькі українці згуртувалися під прапором політичного часопису «Зорі Галицької», Вагилевич дався вжити, поляками до видавання латинкою «Руского Дневника», що під покришкою польсько-української згоди, проповідував гасла дальшого поневолення українства поляками. Не краще закінчив свою карієру Яків Головацький (1814- 1888). Для українського відродження заслужився він як видавець «Русалки Дністрової», приповідок Ількевича (1841), двох томів «Вінка Русинам на обжинки» (1846-1847), граматики української мови, велитенської збірки народніх пісень Галичини й Закарпаття та статтями в роді «Розправи» про українську мову та її наріччя й «Трьох вступних лекцій про українську словесність». Скрізь він ішов слідом М. Шашкевича й проповідував окремішність й самостійність української мови та нації. Пробувши до 1848 р. на парохії в Липинцях, він був покликаний на професора української мови на львівському університеті (1849-1867), але з 1851 р. він почав схилятися до москвофільства, а відтак виемігрував до Росії, де став ряним москалем і зненависником ідеалів своєї молодости…

Думка про започаткування українського періодичного видавництва, що присвічувала вже гурткові Шашкевича, щойно в 40-их роках почала наближуватися до здійснення. Австрійський уряд, бажаючи вигравати галицьких.українців проти польської шляхти, вже в 1842 р. поробив заходи над видаванням українського, популярно-наукового місячника у Відні. Редактором його намітив студента віденського університету Івана Головацького, а в програму видавництва вклав українську етнографію, мовознавство, археольогію, краєзнавство та історію України.

Газета мала бути «питома народна, малоруська чи русинська», видавана чистою, українською мовою й стояти на становищі самостійности й окремишности мови й національности населення Галичини й усеї «Малої Руси». Мала виходити в Відні, як осередку австрійських словян, але мала друкуватися латинкою, а правописом «яким буде найкраще». Нажаль нічого з неї не вийшло й Іван Головацький, по трьохлітніх приготуваннях, закинув і думку про неї.

Майже рівночасно з Головацьким міркував над українським періодиком духовного змісту Йосиф Левицький. В 1843 р. вніс він навіть просьбу на дозвіл видавання «Бібліотеки бесід духовних», але митрополит Михайло Левицький придушив ідею видавництва в самому зародку. Позатим тодіж заходилися над якимсь періодичним видавництвом у Львові Тустановський і Тарновецький, а в 1847 р. продумував над журналом неіснучої ще тоді «Руської Матиці» Гуркевич. Редактором того журналу мав бути крилошанин Михайло Малиновський. На питанню мови розбилися заходи над журналом, що їх перед 1848 р. робили львівські патріоти - Сємаш, Павенцький та Жуківський. Останній обстоював мову Шашкевича й Квітки, Куземський форитував мову перемиської «Біблії» з 1823 р., а Сємаш не бачив можливости видавати журналу інакше, як церковно-словянською мовою церковних требників. Вже в перших днях січня 1848 р. коли ще й не благословило на «Весну Народів», почала підготовляти грунт під українське періодичне видавництво львівська Ставропігія. Ініціятором видавництва був перемиський владика Яхимович, а заходилися коло нього - губерніяльний секретар Хоминський, фіскальний адюнкт Вінцковський, магістрацький радник Киричинський та власник цукорні Товарницький. Вже багато священиків у краю почало збирати гроші на видавничий фонд, обрано вже й редактора, яким мав бути відомий тоді історик, але москвофіл з переконання Денис Зубрицький, придумано вже й назву для часопису - «Пчела Руска». Та знову розбилася справа на питанню про мову. Зубрицький дивився на народню українську мову, як на «несотворену» дивовижу й тому писав свої твори тільки по польськи, німецьки й ніби по російськи. А коли на нього таки настояли, щоби він видавав «Пчелу» «на нашем діялєкті», то він погодився стати її редактором тільки тимчасово, на протяг шести місяців. Дня 1 березня 1848 р. внесла Ставропігія просьбу до губернії на дозвіл видавання «Пчели Галицкої». Дня 15 березня прийшов дозвіл, та в розгарі приготувань заскочила редакцію революційна буря «Весни Народів»…

Остаточно аж до того моменту закріпився