Сила волі - Келлі Макгонігал

і сорому. Та кого ми обманюємо? Найдужче нас мотивує перспектива одержати те, чого ми прагнемо, та не робити того, чого не хочемо. Моралізуючи певні вчинки, ми самі виробляємо неоднозначне ставлення до них. Визначивши проблему із силою волі як зусилля, яких вам потрібно докласти, щоб стати кращою людиною, ви автоматично почнете шукати причини, щоб цього не робити. Така вже людська натура: ми протестуємо проти правил, нав’язаних нам іншими заради нашого ж добра.

Спробувавши нав’язати ці правила самому собі, починаючи із моралі та самовдосконалення, ви дуже швидко почуєте голос якоїсь частини себе, яка не хоче, щоб її контролювали. Тож, переконавши себе, що займатися спортом, економити гроші чи кинути курити — це правильні вчинки, а не лише спосіб досягти мети, найімовірніше, ви не робитимете цього послідовно.

Щоб уникнути пастки морального дозволу, потрібно навчитися відрізняти справжні моральні дилеми від звичайних побутових труднощів. Несплата податків чи подружня зрада — це справді аморально, однак, порушивши дієту, ви аж ніяк не скоїте смертного гріха. Попри це, більшість із нас вважає всі форми самоконтролю моральним випробуванням. З’їсти десерт, засидітися допізна, не погасити кредиту — відповідно до цього робимо висновок про те, хороші ми чи погані. Жоден із цих вчинків не буває гріхом або чеснотою. Розглядаючи труднощі сили волі з погляду моралі, ми губимося у власних судженнях та перестаємо помічати, як ці труднощі допоможуть нам досягти бажаного.

Під мікроскопом: чесноти і вади

Цього тижня спробуйте зрозуміти, що ви говорите собі та іншим про свою силу волі — про її успіхи та невдачі:

• Чи говорите ви собі, що були «хорошими», коли чогось досягли, або ж «поганими», коли не зробили чогось важливого чи дозволили собі слабкість?

• Чи використовуєте ви свою «хорошу» поведінку, щоб дозволити собі «погані» вчинки? Це безневинне заохочення чи воно ставить під сумнів усі ваші досягнення?

Побігав — поїж, або чому наречені гладшають перед весіллям

Шеріл, тридцятип’ятирічна фінансова консультантка, мала вийти заміж через вісім місяців. До весілля вона хотіла скинути сім кілограмів, і тому почала ходити до тренажерного залу тричі на тиждень. Проблема полягала в тому, що вона знала точну кількість калорій, яку щохвилини спалювала на тренажері. Тренуючись, Шеріл мріяла, як з’їсть усе, на що заслуговує. Вона планувала зменшувати кількість спожитих калорій, однак у дні тренувань відчувала, що заслуговує поласувати трохи більше. Якщо потренуватися ще п’ять хвилин, заморожений йогурт можна посипати дрібкою шоколадної стружки, а за вечерею випити ще один келих вина. ­Фізичні навантаження давали їй змогу виявляти слабкість. Результатом стали півтора кілограма — зайві.

Вважаючи тренування дозволом попоїсти, Шеріл сама компрометувала свою мету схуднути. Щоб вибратися з цієї пастки, вона мала розглядати фізичні вправи як необхідний крок до досягнення своєї мети, а здорове харчування — як другий, незалежний крок, який вона також неодмінно мала зробити. Це не взаємозамінні «хороші» вчинки — один із них не давав їй права розслабитися на другому.

Не плутайте допоміжні дії для досягнення мети із власне метою. Ви не маєте права розслаблятися лише тому, що зробили один крок на шляху до досягнення своєї мети. Переконайтеся, чи не змушує вас винагорода за хороші вчинки забувати про свою справжню мету[95].

Проблема з прогресом

Навіть якщо ви не вважаєте свої незначні досягнення показником моральних чеснот, ризик потрапити в пастку морального дозволу все ще існує. Є дещо, що американці моралізують інстинктивно. Та ні, не секс. Це прогрес! Прогрес — це добре, а йти вперед і досягати мети — вкрай приємно. Так приємно, що ми навіть хочемо привітати себе: молодець, друже!

Та я радила б вам подумати двічі, перш ніж винагороджувати себе медаллю. Хоча більшість із нас вважає, що прогрес на шляху до досягнення мети спонукає до ще більшого успіху, пси­хологам відомо, що ми вмить використаємо ці досягнення, щоб дозволити собі слабкість. Айлет Фішбах, професор факультету економіки та підприємництва Чиказького університету, та Раві Дгар, професор факультету менеджменту Єльського університету, довели, що прогрес у досягненні цілей підштовхує нас до саморуйнівних вчинків[96]. В одному дослідженні вони нагадали учасникам, як багато кілограмів їм вдалося скинути завдяки дієті, щоб наблизитися до ідеальної ваги. Як винагороду учасникам пропонували символічний подарунок — яблуко чи шоколадний батончик. ­Батончику віддали перевагу 85 % учасників, які пишалися своїми досягненнями, й лише 58 % піддослідних, кому про успіхи не нагадували. В іншому дослідженні було виявлено такий самий ефект щодо навчання: студенти, які хвалили себе за те, що так багато часу витратили на підготовку до іспитів, вечорами залюбки грали з друзями в «літрбол» замість того, щоб гризти граніт науки.

Наші успіхи порушують баланс між нашими двома конкурентними субособистостями, а тому зрештою можуть змусити нас відмовитися від мети, заради якої ми так довго працювали. Пам’ятаєте, що за своєю суттю випробування для сили волі передбачає дві протилежні мети: одна частина вас думає про довгострокові інтереси (наприклад, схуднення), а друга — про негайне задоволення потреб (хочу шоколадку!)? У моменти слабкості ваша краща частина має голосніше заявити про себе, втихомирюючи вереск внутрішнього вередуна. Однак успішний самоконтроль може мати непередбачувані наслідки: він тимчасово задовольняє вашу кращу частину — а отже, й закриває їй рота. Коли ми робимо успіхи на шляху досягнення своїх довгострокових цілей, мозок, пам’ятаючи про них, вимикає розумові процеси, що спонукали вас продовжувати боротьбу. Він, потураючи власним примхам, спрямовує увагу на ще не досягнуті цілі. Психологи називають це явище звільненням від мети. Бажання, яке ви пригнічували, застосовуючи самоконтроль, набирає на силі, а спокуси стають ще принаднішими.

Фактично це означає, що один крок уперед дає вам дозвіл зробити два кроки назад. Складання пенсійного плану може задовольнити ту вашу частину, що хоче зекономити, однак розв’язати руки іншій, якій кортить погуляти по крамницях. Упорядкувавши свої справи, ви задовольнили працелюбну частину себе, але натомість звільнили ту, що хоче дивитися телевізор. Янголятко на одному плечі ви вже не чуєте, бо чортеня на другому кричить голосніше.

Навіть найнадійніший інструмент досягнення мети — список важливих справ — може спрацювати проти вас. Ви колись складали список важливих справ на день, а потім так пишалися собою, що вже не гріх було б і відпочити? Коли так, гадаю, ви такі не єдині. Скласти список справ — це вже таке полегшення, що ми плутаємо задоволення від визначення завдань з реальними зусиллями на їх виконання (як сказав один із моїх слухачів, він любить семінари з продуктивності праці, бо завдяки їм почувається дуже продуктивним — і байдуже, що нічого взагалі ще не зроблено).

Хоча це і суперечить нашим уявленням про способи досягнення мети, зосередження уваги на прогресі може створювати перепони для успіху. Це не означає, що сам прогрес