Велика історія України - Микола Голубець
Характеристичною для церков Бойківщини є незвичайно гармонійна ступінчатість їх трьох зрубів, що з них центральний найвисший, а два другі низші, але здебільша симетрично собі рівні. Деколи баня над пресбітерією буває низша від чолової, над бабинцем.
Шатрове покриття лемківських та бойківських церков, уступає на Підгірю й Поділлю, полукруглим а відтак вигинчастим баням; зразком найстаршого типу такого перекриття є церква в Бакоті над Дністром. Про її полукруглу баню на восьмигранному підбаннику висловився проф. Д. Антонович, що вона «в мініятурній, деревляній будівлі здійснює той сам архітектурний прінціп, що й велетенська баня фльорентійського собору».
Бароковою відміною круглих бань є вигинчасті, з перехватом при насаді. До старших зразків належать - однобанна церква в Ковлі на Волині та незрівняна в своїй загальній композиції св. Юрська церква в Дрогобичі.
Найбільш поширеним типом церков був у нас трьохзрубний, одно-й трьохбанний; рідшими бували пятизрубні церкви. На Гуцульщині вони здебільша однобанні, на долах трьох- і пятибанні.
Дуже характеристичним, як з конструктивного так і декоративного боку елементом деревляних церков є т. зв. опасання, тобто підстрішки, що обігають поземелля церкви довкола. Вони або сперті на висунутих з церковного масиву бальках («крокштинах») або на стовпах. Тоді творять вони дуже мальовничі галєрійки, що в більших церквах (Дрогобич, Туре, Розділ), бувають двоповерхі.
Нарізно від церков ставилися в нас дзвіниці, що в їхній конструкції й зовнішних формах заціліла до нас традиція стародавніх, оборонних башт. На думку дослідника нашого деревляного будівництва - В. Січинського, усталення закінченого типу дзвіниць припадає в нас на добу куди раньшу від усталення типу одно- й трьохбанних церков. Українська дзвіниця виводить свій родовід від оборонного, замкового будівництва, що цвіло на Україні ще в дохристіянську добу, з помітною перевагою романського впливу, через що впливи пізніших стилів - готики, ренесансу, барока, відбивалися на наших дзвіницях ледви помітно, обмежуючись тільки до прикрас, форм перекриття та подробиць. Звичайно, збережені до нас дзвіниці є старші від сусідуючих з ними церков і дуже часто не мають близшого звязку з їх конструкцією й архітектонікою. Форми дзвіниць міняються куди повільніше від форм церков, притримуючись свого архаїчного стилю й оборонного призначення. Але подібно як церкви так дзвіниці, при своїй сутєвій однородности, виявляють неперебрану різноманітність відмін.
«Марно булоби шукати якихсь усталених пропорцій і канонів у всіх тих архітектурних композиціях. Мистець майстер, в кожному випадку давав своєрідний, самобутній твір, вкладаючи в нього своє розуміння, свій мистецький вислів, свою ритміку, незвязану з загальнр обовязуючими приписами гармонії й краси» (В. Сочинський). Техніка теслярського ремесла доходить у церковному будівництві до вершин мистецтва, на яких, використання природи й опірности будівляного матеріялу сплітаються з естетичними досягненнями в гармонійну цілість.
В. Залозецький, що присвятив нашому деревляному будівництву багато уваги, вважає його живим запереченням погляду, начебто творами монументальної архітектури могли бути тільки будівлі, виведені з тривкого матеріялу. Якраз наше деревляне будівництво, при всій скороминучости свого матеріялу й деколи мініятурних розмірах, в своїй конструкції й зовнішному оформленні має суто монументальний характер. Під тим оглядом ні в чому не дорівнює йому славне скандинавське будівництво; Позатим ніде в Европі не стрічаємося з явищем, що його можнаб було прирівняти до української деревляної архітектури. Українським деревляним церквам можнаб підшукати пари хіба в індійських, деревляних пагодах, що своєю монументальністю дорівнюють романським та готицьким соборам. Очевидно, про якийнебудь, генетичний звязок українського, деревляного будівництва з індійським, не може бути й мови. Виключають таке припущення хочби тільки конструктивні заложення обох архітектур. Взагалі українське деревляне будівництво, при всій своїй відзивчи-вости на впливи посторонніх стилів є споконвічним надбанням збірного генія українського народу й як оригінальна вітка його творчости запевнює йому тривке місце в єрархії народів культурного світа.
«Козацький барок»
Ренесансове будівництво Львова може послужити зразком співжиття двох, споріднених, але під суттєвим оглядом ріжних культур - української й польської. Ті самі італійські будівничі, які працювали рівночасно для польсько-католицького й українсько-православного Львова, залишили по собі низку архітектурних памятників, яких навіть невправне око не буде утотожнювати з собою. Комплєкс будівель Успенської церкви й латинські костели Львова, це два окремі світи, що при однородних познаках стилю, пройняті відмінними ідеями.
А коли таке, відрадне для нашої самобутносте, явище помічуємо на території західньо-українських земель, що так довго, незмінна й тісно були звязані з польською віткою західньо-европейської культури, то щож говорити про землі Придніпрянської України, якої звязок з польською державністю і польською культурою був такий нестійкий, часами тільки номінальний а то й зівсім ніякий. Колиж додамо до того безпереривну живучість старих східних, не тільки візантійських традицій, що були заєдно основним тлом сприймання для всіх посторонніх впливів, то матимемо картину цього культурно-естетичного наставленим, яке утворювало сприятливі умови для самобутньої мистецької творчости.
Одним з великих моментів інтензивности культурно-національного життя України, була створена Хмельницьким доба політичної незалежности України.
На заході Бвропи родилися й відживали свій вік усе нові архитектурні стилі, що посередно й безпосередно впливали на мистецьку культуру Польщі, Московщини й України. Але тоді, як Польща приймала нові стилеві форми у їх незміненій, західньо-европейській редакції, а Московщина покривала свою відсталість неорганічним чужинецьким налетом, то Україна приймала в свій обиход тільки ті форми і в такому їх пристосуванні, яке не противилося старим, вдомашненим традиціям і високо розвинутому почуттю її культурної самобутности. Тільки в той спосіб міг зродитися і виявити себе в цілій низці памятників стиль, прозваний «українським» а нерідко «козацьким бароком».
Дорогою через Польщу та католицькі чернечі чини, прийшов на Україну, як один з засобів католицької пропаганди, стиль бароку. Вже в перших роках XVII ст. будує князь Януш Заславський бернардинський манастир і костел в Заславю, в 1610 р. повстає єзуїтський маиастир і колєгія в Винниці, а в 30-их рр. XVII ст. будують Домініканський костел і латинську катедру в самому Києві. Були це перші на Україні ластівки західньо-европейського барока в його римському оформленні. Вслід за ними покривається ледви не вся Україна аж по Чернигів та Новгород-Сіверськ мережею католицьких манастирів та костелів, будованих польською або спольщеною шляхтою, що в парі з ідеалами католицтва й польонізації несе на український схід нові архитектонічні форми та ідеї.
Напір католицизму, не міг не викликати відпору з боку загроженого в свому існуванні православя і тих громадських чинників, які утотожиювали з ним загрожені позиції української національности. Клич боротьби «за права віри і нації руської», кинутий в XVI ст.
