Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Втім, правди тут, можливо, й не довідатись, все це політичне чаклунство полишиться секретом, таємницею двох дружніх держав – «нової» більшовицької Росії – та рідної їй за духом Французької республіки, з якої так і не вивітрився дуркуватий дух більшовизму 1789. Республіки, яка скуштувавши чужих набутків з Першої світової, з ентузіазмом ув’яжеться до Другої, в надії нових, але – безславно загине під гусеницями перших німецьких танків.
Головний Отаман, шанований мільйонами українських патріотів у всьому світі, був похований на відомому цвинтарі Монпарнас, а його вбивця виправданий французьким судом.
Ми, люди XX ст., найкримінальнішого та найзлочиннішого (поки) в історії, знаємо чимало несправедливих судових процесів, які час від часу нагадують нам про міцно зав’язані очі справедливості. Але, принаймні три з них (це гучних, а скільки невідомих) можуть претендувати на «процеси століття»: процес М. Бейліса 1913 в Росії, процес С. Шварцбарта 1926 в Парижі та процес І. Дем’янюка в Ізраїлі, що зайняв не один рік наприкінці XX ст. Всі вони є варті одне одного, але тільки два з них покінчилися торжеством справедливості, хоч і досить неквапним.
Другий, процес Самуіла Шварцбарта 1926, – може претендувати на торжество несправедливості, з чим і ґратулюємо французьку Феміду. Нічого не додав цей суд до отієї «величі Франції,» яка була оголошена національною метою. Бо, цій Феміді, схоже, вже не зав’язували очі, а просто випалили. Можливо, то був взагалі єдиний в історії людства випадок, коли вбивця, схоплений на гарячому (та до того, – вбивця із заздалегідь обдуманим наміром, обтяжуюча обставина), був судимий та… випущений на волю. Коли суд судив, фактично, не його – судив жертву. Та – на основі завідомо фальшивих обвинувачень.
Незалежній би Україні домогтися гучного та вселюдного спростування цього суду, вибачення, але – для цього потрібно, аби вона існувала насправді, ота незалежна Україна…
Цей суд став своєрідним закликом до політичних убивств: убивайте, не бійтеся, аби тільки були поважні мотиви (проти жертви). Таке щось абсолютно немислиме та неприпустиме в цивілізованому та правовому світі; в цивілізованій та правовій державі.
А заразом він став і виправданням того, хто підіслав убивцю Петлюри, – убивці народів Сталіна.
* * *
Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.
Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:
Жиди мали п’ять депутатів у Центральній Раді (рівномірно поділених поміж п’ятьма жидівськими партіями) та п’ятеро депутатів у Малій Раді. Отримали жиди також посади у Генеральному Секретаріаті, та – пізніше, міністеріальну раду в УНР, де було створено міністерство з жидівських справ (очолюване, в різні часи, – Моше Зільберфарбом, Вульфом Лацьким-Бертольді, Абрагамом Ревуцьким та Пінхусом Красним). Ідіш був зроблений офіційною мовою (він, навіть, присутній на деяких паперових грошах УНР); були впроваджені жидівські школи та кафедра жидівської мови та літератури в університеті Кам’янця на Поділлі; планувалося відновити й жидівське комунальне самоуправління (кагали), заборонене царським урядом іще 1844. З жидівських політичних партій, соціалісти першими скооперувалися з ЦР, а інші, включаючи сіоністів, наслідували їх. Всі жидівські партії, однак, сильно опиралися ідеї незалежної України та утримувалися або голосували проти Четвертого Універсалу.
(П. Р. Маґочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 504)
Зазначимо тут тільки дві обставини, але – не до заперечення. По-перше, в жодній країні світу, та ніколи в історії, жидівська меншина не набувала такого впливового представництва в урядових структурах – було навіть міністерство! По-друге ж, зазначимо ту однодухість, яку проявило це представництво, відкидаючи саму ідею незалежної України від імперської Росії. Цілковито солідарізуючись в цьому з імперією (хоч у біло-синьо-червоній, а хоч і в чисто червоній обгортці, байдуже). Але, підемо далі.
Обіцяюча атмосфера в жидівсько-українських відносинах створена УНР впродовж першої фази революційної ери в Дніпровій Україні, змінилася за часи Гетьманату, другої фази, та повністю зникла підчас анархії та громадянської війни за третьої фази (1919–1920). Уряд гетьмана Скоропадського ефективно покінчив експеримент із жидівською автономією, хоч і забезпечив соціальну стабільність в містах і почасти на селі. Впродовж третьої фази революційної ери забезпечення такої стабільності припало силам Директорії, в обличчі зовнішньої інвазії, громадянської війни та селянських повстань. Навіть, як міністерство у жидівських справах було відновлене та теоретично зберегалася жидівська автономія, цього було замало для жидів Дніпрової України, перед хвилею погромів та так званих ексцесів атак насильства, внаслідок яких не було, звичайно, втрат життя, які пожвавилися після травня 1919. Із 1236 погромів у 524 місцях, відмічених поміж 1917 та початком 1921 по Дніпровій Україні, 6 % сталося перед 1919, а решта потім. Кількість людей, убитих за цих погромів, оцінюється від 30 000 до 60 000. В усякому разі, погроми та ексцеси проводилися білою російською армією, силами, лояльними до більшовиків, УНР, неконтрольваними бандами чи самодіяльними керівниками (Григор’єв, Махно) або Директорією УНР і зокрема її лідером Симоном Петлюрою, бо всі вони вважалися винними в жидівській пресі. Погроми так затьмарили історію, що авторитетні джерела, подібно до «Енциклопедія Юдаїка», вирішили, що жоден з українських урядів, ні Центральна Рада, ні Гетьманат, ні Директорія, – не турбувалися жидівською автономією або «реальним розвитком нового позитивного підходу до жидів». Хто би не був відповідальний за погроми 1919–1920 у Дніпровій Україні, нема сумніву що їх наявність отруїла жидівсько-українські відносини на десятки років як на батьківщині так у діаспорі.
(теж там, с. 504–507)
Автор пригадує нам офіційну опінію з цього приводу, що попри наявність у себе отого міністерства у жидівських справах в уряді УНР, – вона ніколи щиро не турбувалася жидівською справою. Добре. Але ж, змилуйтеся шановні панове, – вона повинна була турбуватися й турбувалася, насамперед, українською справою. А на жидівські справи створила спеціальне міністерство, але – якщо воно нічого не робило, а тільки голосувало проти незалежності – то з нього й питайте; з отих міністрів, від Моше Зільберфарба та по Пінхуса Красного.
Отже, що жидівські представники солідарізувалися з Дєнікіним та Вранґелем, як і з більшовиками, – проти української незалежності від Росії, про це ми вже чули. А от де та коли УНР ставила палки в колеса міністерству в жидівських справах? – про це ми якось взагалі не чули.
Перелічують сили, які могли бути відповідальні за жидівські погроми, наведемо їх іще раз, перелічимо: біляки з «єдіной
