Аналітична історія України - Олександр Боргардт
У вересні 1944, коли від великої арійської справи починає відчутно тхнути трупом, дещо пробуджується райхсфюрер, шеф СС Гайнріх Гіммлер. Йому здається, що добре би для Німеччини мати буфер із Росією, – незалежну українську державу. Для цього вже безнадійно пізно, якби це сталося було тоді, влітку 1941, коли це пропонував Ярослав Стецько, – все могло бути інакше. Але – що ж, уся історія гітлерізму – це історія не використаних або змарнованих можливостей. А саме ця можливість була на той час змарнована найбільше, – шалена війна з УПА, розстріли закладників, нищення націоналістів по всій Україні, концентраційні табори: відносини остаточно зіпсовані. Але, Гіммлер на цьому не розуміється та ще на щось сподівається. П. Скоропадський ні на віщо не сподівається, але свідомо використовує сприятливий шанс, вимагає від Гіммлера, на здійснення його ідеї, – звільнення українських політв’язнів із німецьких концтаборів; шеф ґестапо виконує це другого дня. Тоді звільнили не тільки С. Бандеру та А. Мельника, але й іще десь півтораста людей. Хоч божевільна ідея Гіммлера подальшого розвитку не набула.
Великими були заслуги гетьмана й підчас отого сталінського полювання союзників на совєцьких еміґрантів 1945–1946 усією Європою; полювання, яке проводила практично англійська армія. Коли наш Іван Багряний вимушений був написати свою славетну брошуру – «Чому я не хочу повертатись до СССР». Врятуванню українців від цього людожерського цькування «антигітлєрівців» – сприяв син гетьмана, Данило Скоропадський. Бо гетьман загинув на початку 1945 при бомбардуванні міста Платінґ на Дунаї, де був у справах.
Сина він вислав на «той бік», до Англії, ще перед війною, 1939, зважаючи на велику кількість українців у США та Канаді, аби мати можливість впливати на події з обох боків. Зв’язок вони підтримували через нейтральну Фінляндію, через старого приятеля гетьмана з часів навчання, – генерала Карла Ґустава фон Маннергейма. Сам Павло Скоропадський так і не став українським Маннергеймом, але – що ж тут сказати? – і він, можливо, не дорівнював в чомусь Маннергейму, та й Україна існувала у значно більш тугому вузлі історичних протиріч, ніж маленька окрайна Фінляндія.
Данилові ця місія не зійде з рук та він буде отруєний скритовбивцею з КҐБ, висланником «Хрущова-убивці», рівно в «Дєнь совєтской арміі» 23.02.1957. Це сталося в Лондоні та було кваліфіковане поліцією як «випадкове отруєння». В Англії, де на той час навіть її старіший Університет в Оксфорді був перетворений на розплідник совєцьких шпигунів (оті, Кім Філбі та інші), – КҐБ почувалося вільніше, ніж у себе вдома.
Люди пишуть, часом, про інших людей, пишуть різно. Одні зважають кожне слово, аби й несправедливості не вчинити, і себе у дурні, бува, не пошити. Інші – зводять і порахунки; розумні – розумно, всі інші – як прийдеться.
Вище ми вже процитували дещо з пропаґандної прокламації Головного Отамана, щодо П. Скоропадського, не дуже прихильне й для особи гетьмана. Відзначився й пан Винниченко, що ніколи не полишав останнього слова за кимось іншим. Ось, що він написав про гетьмана Павла Скоропадського:
Треба весь час пам’ятати про те, що коли говорять «гетьман», то треба розуміти «Німецький генерал». Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження… Політично безграмотна фігура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону.
Слово «німецький» експлуатується тут з очевидно ксенофобними цілями, – налякати читача та принизити гетьмана. На це зауважимо, що для нормальної людини це є просто позначення сусідської нації, з якою у нас можуть бути різні інтереси, а часом – і спільні. Саме так тоді й було. А вже про «слабовольність», «амбіціозність» та «славолюбство», – вибачайте: не панові Винниченку писати. Бо саме з цієї трійці складався він сам.
А, щодо націй та народів, то не забудемо історії, – єдиним народом світу, інтереси якого були завжди протилежні нашим, – завжди був російський. Що й є непідважним вислідом нашої історії, принаймні з року 1169.
Можна шкодувати, можна жалкувати, але від нас це ніколи не залежало; ні в чому…
5. Симон Петлюра
Збереглася розлегла іконографія Симона Петлюри. Він був невисокий, рухливий; мав високого лоба, сірі очі, прямий ніс, енерґійно стиснутий рот, завжди готовий до посмішки, лице видовжене, русявий. Обличчя прямодухої людини, чесної перед собою та іншими. Ні в чому не схожий на обраних йому історією соратників, ні на маститого (може – й передчасно) Михайла Грушевського, ні на Володимира Винниченка, незмінно стурбованого одним, – а, чи нема тут, поруч, когось, хто насмілився би не віддавати належне його особі? А оте «належне» було – самі знаєте, не абияке… Принаймні, – значно більше, ніж мало бути насправді.
Постать, що потрапляє до історичних досліджень, – є постаттю історичною, але ґарантовано історичною вона стає лише потрапивши до художньої літератури.
Цікавим з цього боку є роман М. Булґакова «Белая гвардия» (1924), що описує не тільки зазіхання «ґоспод офіцєров» на прихильність «рижєй Єлєни» (до речі – одруженої) у домі № 13 на Андріївському узвозі в Києві, але й побіжні події кінця гетьманату. Все – з точки зору невігласного російського обивателя; до них належить, зрозуміло, і автор твору, на який звернув увагу сам «тов. Сталін І. В.»; а тому – звернемо увагу й ми. Власне з цього твору та того ж сюжету п’єси, починаються відносини письменника зі Сталіним, які дещо охолоджуються по тому, як письменник забажав написати п’єсу про Сталіна у молоді роки. Той же, творець «культа лічності» за Н. С. Хрущевим, – такого відвертого лакузництва не полюбляв. Не кажучи вже про те, що не все що з ним траплялося у ті роки – було до оприлюднення. Втім – як і потім.
Жах перед Петлюрою переповнює собою сторінки роману. Здається, часом, що навіть жорстокий зимовий вітер зловісно завиває – «пєтлю-у-ра-а, пєтлю-у-ра-а…». Це, дослівно, якийсь первинний, первісний жах – терор-антіко, якого задовго перед тим описав нам Максим Кирієнко-Волошин. Поготів, про Петлюру в тодішньому Києві – нікому й нічого невідомо. Може в тому й основна причина, бо головний жах первісної Росії – то жах невідомого. Хто є Петлюра? – ставиться запитання вже наприкінці першої півсотні сторінок. Як і питання: «Кто стоіт за нім?» – не дивуйтеся, в Росії завжди за кимось стоїть хтось; «какови єго сіли?» – знову, невідомо. Ще кілька десятків сторінок далі полковник Малишєв заявляє: «у Пєтлюри на подступах к городу свишє
