Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Улюблена професія – журналістика, повністю повертається до нього лише з 1912, коли він, разом із О. Сальковським, засновує та видає в Москві журнал «Украинская жизнь» (УЖ), який гуртує круг себе українців та проіснує до самої революції (1912–1917). За роки реакції Петлюра ще більше укріплюється в національній ідеї, в необхідності незалежності України, а тепер цьому сприяє й полеміка з російськими шовіністами, В. Щєґолєвим та П. Струве. А найбільше те, що автором УЖ стає Дмитро Донцов, видатніший з теоретиків націоналізму.

Вони переписуються, дискутують про майбутнє України. Нью-Йоркське видання статей, листів та інших документів Симона Петлюри (1979), – містить більше тридцяти листів до Донцова (з грудня 1911 по січень 1914). За ними можна простежити зміцнення національних позицій Петлюри. Із діячів Других визвольних змагань – він був найвідповіднішим у цьому, на відміну від дещо безхребетного М. Грушевського з його автономією, та, дещо, невігласного В. Винниченка, для якого усе українство вичерпувалося суто декоративними прикметами.

Як зразок його ставлення до справи, наведемо його власну характеристику Івана Франка:

Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови розлитися по національному орґанізмові, запліднивши його сили, – все це знаходить в особі І. Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. У громадсько-поетичній проповіді поет має на увазі: 1. реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2. ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному «я», який ще небезпечніший, ніж перший.

Що він іще «небезпечніший, ніж перший», – це ми добре знаємо в наші часи. А загалом, – яка гранична точність висловлювання – не шереговим журналістом і критиком був Симон Петлюра…

Підчас Першої світової Петлюра потрапляє до армії, але працює в інтендантстві, і там хутко опановуючи фахові вершини.

У визвольну боротьбу Симон Петлюра включається на І Всеукраїнському військовому з’їзді в травні 1917. Там він, наперекір В. Винниченку, виступає за негайне створення національної української армії, та своєю незмінною переконливістю добивається потрібних йому рішень. Там же він стає головою Українського Генерального Військового Комітету та поринає до праці. А незабаром і потрапляє до складу ЦР. Тоді Україна ще не порвала з Тимчасовим урядом, та на початку вересня Петлюра відправляється до А. Кєрєнского та добивається домовленості про створення 15 українських дивізій. Та, якщо їх стільки й не виникло – то вже не його провина. Бо він особисто доклав усі зусилля до забезпечення армії всім необхідним, спираючись на власний інтендантський досвід. Одночасно зростала більшовицька загроза, та 15.12.1917 на засіданні Генерального Секретаріату Петлюра домагався остаточного вирішення цього питання: воюємо ми, чи не воюємо? Цікавою була тут позиція Винниченка, стійко пробільшовицька: він пропонував запитати про це Совєт Народних Коміссаров. Однак, був прийнятий ультиматум СНК з вимогою припинити війну проти України та створений Комітет Оборони, на чолі з Петлюрою (С. Петлюра, В. Єщенко та М. Порш).

Несподівано 18.12.1917 С. Петлюра димісує з Генерального Секретаріату ЦР. Справа була, схоже, в тому, що більшовицька загроза вимусила шукати союзників, та опінії розділилися: німці чи Антанта? Судячи з наступного, перемогла тоді німецька партія, що й спонукало Петлюру подати до димісії. Бо, він вів якісь попередні переговори з союзниками, та навіть домігся певних грошових сум. Тепер він і вирішив їх використати, розв’язавши собі димісією руки, виправився на Лівобережжя, де хутко створив на англо-французькі гроші гайдамацьку армію з двох кошів, – червоного та чорного.

Він тоді – як у воду глядів, бо коли п’ята колона Москви підняла у січні 1918 проросійське повстання на «Арсеналі», – гайдамаки його миттєво придушили. Вони, поруч з УСС, до кінця полишалися найбільш боєздатними частинами української армії, та в останній раз показали це тоді, на Віслі. Разом із польськими леґіонами чимдуж погнали більшовицький набрід назад, до Росії, врятувавши Європу.

В той час, як на початку війни можна було (а точніше – доводилося) орієнтуватися на Австрію та Німеччину, то часи змінювалися, і Петлюра, як недругорядний політик, це добре розумів; що повоєнний устрій Європи вирішуватимуть переможці, союзники, та на них і потрібно переорієнтовуватися. Та почав це ще в часи ЦР, хоч не знайшов підтримки тоді. Тому він не співробітничав із німцями та наприкінці епохи УЦР і впродовж гетьманату – перебуває в опозиції, головою впливової громадської орґанізації – Всеукраїнського Союзу Земств. Наприкінці гетьманату його заарештовують 27.07.1918. Офіційна версія – за підготовку антигетьманського заколоту, але… 13.11.1918 він опиняється на волі, звільнюється з-під арешту.

Підґрунтя всієї справи було радше в тому, що гетьманська влада, разом із окупантами, розпочала арешти громадських активістів, а Петлюра, як голова Союзу Земств, – направив з цього приводу офіційний протест німецькому послові в Києві, баронові фон Мумм. Це й викликало, правдоподібно, обурення самого гетьмана.

Директорія, що з уходом німців змінила гетьманат, була з самого початку недієздатною, бо в основу її формування був знову покладений принцип міжпартійного представництва (досвід УЦР так нічому й не навчив). А тут, не забудемо, не в стані були досягнути єдності навіть у простішому питанні: бути Україні незалежною державою, або ні. Як тут було виробити якусь спільну програму, спільну політику? Поготів, головою Директорії став усе той же спільник більшовиків, непотопимий В. Винниченко; наскільки пихатий, настільки ж і нездарний.

Марно представники УСС на київській державній нараді у січні 1919 пропонували єдине розумне: замість політично аморфного збіговиська партійних діячів у Директорії, – створити орґан диктатури, з трьох: С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника. Це був оптимальний вихід із ситуації. Бо всі троє були завзятими прибічниками національної ідеї, чого ніяк не можна твердити щодо переважного складу Директорії. З іншого боку, політиком там був один Петлюра, який, у свою чергу, не мав військових амбіцій, хоч на справі й знався. А Є. Коновалець і А. Мельник – були досвідчені військові, та на той час не займалися політикою. То був би найліпший вихід; але пропозиція була відхилена.

Тим часом соціал-демократи остаточно продають Україну більшовикам і виходять зі складу Директорії, припиняючи свою підтримку й офіційно. З цієї нагоди відбуває за кордон перший голова Директорії, а заразом її ініціатор, В. Винниченко. Який вважає, напевно, що з нього – досить, і так – розвалив усе, що тільки міг… За ним подається й президент УНР М. Грушевський та інші: капітуляція. Симон Петлюра полишається з історією один на один. Він давно подолав свої соціалістичні упередження, але в складі його Директорії є ще соціалісти-самостійники, які продовжують підкопуватися під Головного Отамана;