Велика історія України - Микола Голубець
Зразу були ці інтермедії та інтерлюдії тільки додатками й вставками до трагедокомедій, але згодом вони здобули собі самостійне становище в життю й літературі.
Великою популярністю тішилися в нас побутові сценки Митрофана Довгалевського, що своєю вагою і розмірами далеко переростали його драми в роді «Коміческоє дійствіє» (1736) або «Властотворний образ человіколюбія божія» (1737). Писані майже зівсім чистою, народньою мовою, з великим обсерваційним хистом і щирим комізмом ситуацій, вони порушували найболючіші питання тогочасного життя-буття, заєдно заступаючись за покривдженими й ідеалізуючи їх оборонця й месника - козака. Інтермедії Довгалевського подобалися слухачам, їх наслідували й автори поважних трагедокомедій (Кони-ський) багато їхніх мотивів перейшло до «вертепу» та устної словесности, у витвореній ними атмосфері зродилася й муза батька нового українського письменства - Котляревського.
Вертеп
Від різдвяної драми й інтермедій виводить свій родовід і ляльковий український театр - «вертеп». Велику сцену заступила тут переносна скринька в два поверхи, акторів заступили кукли порушувані «вертепником», що говорив за них зпоза вертепу. Вертепна драма була двохскладна, як і сам вертеп, що його горішній поверх був призначений на «Вифлиєм» і драму Різдва Христового, а долішній на побутові сцени з народнього життя. Так і вертепна драма першу свою частину віддавала божественній події Христового народження, а другу побутовим сценкам з діяльогами дідів, баб, салдатів, циганів, мадярів, поляків, жидів та запоріжців. Тут-то в тих невибагливих а щирих моно- й діяльогах висловила себе вся душа народніх мас, що з нею ніколи не рвали звязків творці й виконавці вертепних драм - усі ті «спудеї», дячки та мандрівні «пиворізи». Народини вертепу припадають в глибину XVII ст. а його життя продовжується мало не до самого кінця XIX ст. Під українським впливом повстала вертепна драма й на Московщині, а навіть на далекому Сибірі, поки їх не прогнали відтіля заборони церковної єрархії.
Вірші
Подібно як драматичне письменство, так і віршовницьке ремесло витворилося в нас під західньо-европейськими впливами. Зразу панувала в нашому віршовництві, незгідна з духом української мови силябічна система латинських та польських зразків, поки подув народньої поезії й пісні не визволили його з тої «вавилонської неволі» чужинецьких зразків.
Найраньші зразки українського вірша датуються ще XVI сторіччям, але де далі віршовницька язва починає огортати всіх грамотіїв, що віршують при всякій нагоді, на всякі події й особи або просто таки без нагоди й без пригоди. Віршами пишуться передмови до богослужебних книг, похвали на магнатські герби, віршуються калєндарі, віршами рекомандуються навіть граматики. Віршування, по тогочасному розумінню - «мова богів», стає не тільки модою, але й обовязком учителів та учнів академії, де попросту вчать писати вірші, в теорії й практиці, штучно й насильно годуючи «поетів» по правдіж безталанних віршомазів. Особливо буйно розвився віршовницький пустоцвіт у XVII ст., коли в нас завелася мода на панегірики-похвали, «сильним міра цього»; манія на віршовані похвали гербам доходить до того, що навіть Богові вигадують герб і пишуть похвали на нього (Галятовський).
Згадаємо тут такі вірші, як «Лямент дому княжат Острожских» (1603), якого безіменний автор, станувши над труною князя Олександра Острожського, плаче над перебіжицтвом нащадків цього славного Олександра Острожського, плаче над перебіжництвом нащадків цього славного дому в табор ворогів українського народу; вірші ігумена Віталія в книзі «Діоптра альбо Зерцало» (1612), панегірик Єлисеєві Плетенецькому «Візерунок цнот» Олександра Митури (1618), «Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (1622), написані «спудеями» київської школи, віршовані передмови Тараса Земки до київських видань 20-30 рр. XVII ст., пасійні вірші Йоанікія Волковича, цілу низку панегіриків Петрові Могилі й нарешті «Перло Многоцінноє» (1646) Транквіліона Ставровецького, в якому зібрано вірші на всякі оказії, та дума «О войні Віденской» (1683) написана львівським владикою Йосифом Шумлянським. До яких розмірів доходило тогочасне віршовництво, свідчить хочби «Богородице діво радуйся» Івана Максимовича (†1715 р.) зложене з… 25.000 силябічних віршів, що навіть для часів хоробливого віршоробства були дивоглядом.
В атмосфері київської академії, де «піїтика», в теорії й практиці, була одним з головних предметів навчання, де «акростихи» й «куріозні» вірші, що читані з переду і ззаду давали той сам склад букв, вважалися вершком «поетичного надхнення», не могла розвинутися справжня поезія. Вона розвинулася й розцвіла подальше від академії а поблище народу, з його невичерпаною скарбницею - устної словесности.
Тогочасні історичні події, нерівність суспільно-громадських відносин і нарешті вічно невміруща тема кохання, покликували до життя й творчості справжніх поетів, що не здеморалізовані ще академічною схолястикою, реагували на все щиро й безпосередно. Станувши на дорозі поміж штучним, академічним віршоробством і справжньою народньою поезією, всі ті «недоучені спудеї», козаки та міщани, «бакалярі» й «пиворізи», яким стільки завдячує вертепна драма, причинилися й до розцвіту українського віршовництва. Більшість авторів цих полународніх і полуінтелігентських віршів - безіменна. Але традиція, не завжди певна, зберегла нам і кілька їхніх імен. Якійсь Марусі Чураївній приписує традиція пісню «Ой не ходи Грицю», гетьманові Мазепі приписується пісня «Бідна моя голівонько». Пісню «Їхав козак за Дунай» мав скласти козак Семен Климовський, по словам Карамзіна «учень природи, нажаль недовчений»… Далі йдуть Яків Семеринський, Захар Дзюбаревич, Лобисевич (перекладав «Буколіки» Вергіля), Ганський, кошовий Антін Головатий, священик Некрашевич та інші. Вони то й їх безіменні товариші створили цілий репертуар віршів і пісень, духовних і світських, набожних «кантів» та «компліментів блудних», що черпаючи свої сюжети й форми з народньої поезії, нерідко вертали до неї назад і збереглися до нас уже в чисто народній формі устної словесности.
Цінною антольогією духовних віршів XVII-XVIII ст. є славний почаївський «Богогласник», вперше надрукований в 1790 р., але потім кількакратно перевидаваний. В ньому збережений ледви не весь репертуар наших духовних віршів з особливо вартісним циклем різдвяних та великодних пісень, що хоч і вийшли з духовних кругів, «але своєю живістю, реалізмом і цілком світським поглядом на речі потрапили
