Велика історія України - Микола Голубець

Хоча він був до самозабуття невтомний в писанню, то з безлічі його полемічних творів, отвертих і приватних листів, попало в друк за його життя тільки «Посланіє благочестивому княжати Василію Острожському» («Книжиця» 1598) але, подібно як і іншим його сучасникам, це не шкодило популярности його писань та киданих в народ гасел. Не надто освічений, не дуже то й вишколений в діялєктиці, надолужував Вишенський ті недостачі непохитною вірою в слушність своїх думок як теж незрівняною палкістю вислову. Нехтуючи сухими трактатами, він обмежився до «посланій» тобто листів звернутих до ріжних осіб а то й зовсім не адресованих, мовляв «до всіх взагалі, в польській землі живучих».

Сам аскет, він не переставав почувати себе громадянином, що турбується так добре занепадом моралі й церковного життя, як і злиднями та кривдами простолюддя. В його обороні картає Вишенський своїх таки панів та духовних єрархів. Він бачить рятунок для краю не в панах і не в духовних єрархах, а в «хлопах» та міщанах, згуртованих у церковних брацтвах. Голосючи рівність поміж людьми, мовляв всі створені з однакового тіла й кости, Вишенський рівночасно громить відступників батьківської віри й нації, що їх повинен би сам Бог викорінити. Бачучи, що найбільше відступників дає інтелігентська верхівка, Вишенський бунтується проти «Аристотеля, Плятона й фільософів мудрих», проти «єзуїтських колеумів», проти «комедій і машкар», як розсадників окатоличення й польонізації. Як консерватист з глибокого переконання, він противиться вживанню народньої мови до богослужби, але дає їй зате просторе місце в літературі та науці. «В особі Вишенського - каже Іван Франко - жила немов непідкупна совість українського народу, якої голос, непідкрашений і різкий, дуже часто немилий, деколи занадто строгий, але все був щирий і в основі своїй правдивий».

«Навчився я - каже Вишенський про себе - від Христа істини, без похлібства: брехню брехнею, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, чорта чортом називати».

Як аскет-правдомовець, лицар топтаних ідеалів, як громадянин і патріот станув Вишенський в перших рядах тогочасного фронту за «віру й націю», здобув собі популярність і вплив сучасників, а його память в грядучих поколінь увіковічнив І. Франко в поемі «Іван Вишенський».

По буйному розцвіті нашого полємічного письменства на прикінці XV І й початку XVII ст., що винесло на поверхню культурно-національного життя такі імена, як Клирика Острожського, Мартина Броневського, Мелетія Смотрицького, Юрія Рогатинця та Івана Вишенського, прийшов занепад в розумінню ширини питань, що їх розгортали перед собою епігони перших полємістів. Писання Й. Борецького, Петра Могили, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Йоанікія Галятовського, Степана Яворського, Дмитра Туптала та інших, обмежуються вже до самих тільки богословських тонкостей. Боротьба за справи суспільної, загально-національної ваги перейшла вже тоді в інші руки й покотилася по іншій площині, аніж та, на якій витримувала їх полеміка книжників та богословів. Там, де порушувані колись полємістами питання вирішувано мечем і кровю, забракло зацікавлення для паперової боротьби тим більше, що й сама вона, насторожена абстракціями академічного теоретизування відсунулася була від життя в глибину чернечих келій та владичих кабінетів. Роля, яку доля призначила українській полєміці в боротьбі «за права віри й нації руської», була скінчена.

Боролися на всі лади з унією православні, не засипляли діла й уніяти. Головною їх підпорою був талановитий письменник-полєміст, уніятський митрополит Іпатій Потій (1541-1613). Магнат з походження, сенатор Речі Посполитої, постригся в черці головно з намови князя Острожського, що бачив у ньому людину провидіння для православної церкви. Та замісць стати реформатором і оборонцем православя, Потій перейшов на унію й став найзавзятішим і найгрізнішим, бо освіченим і талановитим, противником православної церкви. Ще в 1595 р. видав Потій у Вильні книжку «Унія альбо виклад преднейших артикулов ку зодноченю греков с костелом римским належащих». Рік згодом стає Потій в обороні Григоріянського календаря в брошурі «Календар римскій новий», й нарешті по берестейському соборі він видає переклад книжки Петра Скарги «Про єдність Господньої церкви» та власне «Справедливоє описанє поступку і справи синоду берестейского» (1597). Позатим він невтомно реагує на всі наскоки православних полємістів і з невичерпаною енергією проповідує ідею зєдинення православної церкви з римським престолом. («Гармонія або согласіє віри», 1599)

Як аристократ з походження й вихованець західньо-европейської культури, Потій стоїть непохитно на становищі найвищого авторитету церкви й тому гіршиться пануючим у православній церкві демократизмом, мовляв «люд простий, ремесний, которий покинувши ремесло своє (дратву, ножиці й шило)» вмішується в церковні справи. В полєміці Потій гострий і неперебірчивий у словах, своїх противників трактує з висоти свого аристократичного походження й сенаторського крісла. Алеж в «його розхрістаному стилю й нестриманности і навіть у самих переборщеннях почувається всеж енергічна рука, могутня індивідуальність, свідома себе сила» (С. Єфремов). Нарешті і його мова і стиль не позбавлені «високих прикмет літературної творчости» що й ставить його на чоло уніятських полємістів взагалі, куди вище таких його однодумців, як митрополит Венямин Рутський або Касіян Сакович.

Перший з них здобув собі історичне імя, як реформатор василіянського чину та як автор меморіялу до папського престолу, в якому він заступається не тільки за своїми однодумцями-уніятами, але й за всім українським народом, виставленим на утиски й зловживання польського уряду, й душехватства латинського духовенства.

Другий з них - Касіян Сакович, перший ректор братської школи в Києві й автор чи редактор відомих віршів на похорон гетьмана Сагайдачного, подібно, як Смотрицький, відцурався православя, й вступивши до єзуїтського манастиря в Кракові стріляв відтіля памфлетами на православя та його приклонників.

Драматичне письменство

Драматичне письменство не виросло самочинно з українського грунту; його перші зразки були перещеплені до нас з Заходу, що теж призабувши на клясичну, греко-римську драматичну спадщину, почав творити свої «містерії», «моралі» та «міраклі» на маргінесі христіянської богослужби. Там, де латинський.текст або сама суть богослужби була незрозуміла для ширших мас, старалися пояснювати й унагляднювати представлюванням Христових страстей, епізодів з життя Богородиці й святих, всяких чуд і моральних научувань, переведених на моно- й діяльоги, та обєднаних спільною композицією драматичної акції. Надхненням для тої драматичної творчости була церква, а її прибіжищем, тісно з церквою звязана школа. Шкільною драмою, твореною на канві богословських тем, послугувалися не тільки католики але й протестанти, та найбільших успіхів у тій ділянці духової культури досягли єзуїти. Вони то виставляли свої довжелезні драми-містерії та міраклі, а щоб бува слухачі не поснули, в антрактах додавали «інтерлюдії» та «інтермедії» з