Велика історія України - Микола Голубець
Полємічне письменство
Церковна унія, накинута українському народові й підтримувана «згори», викликала не тільки збройні але й словні протести. Вона м. і. покликала до життя цілу вітку полємічного письменства, що в деяких своїх памятниках підіймається до дуже високого рівня політичної публіцистики. Бож не сама православна церква була загрожена унією. Загроза постепенної польонізації нависла рівночасно й над українською нацією. Тому й недиво, що хто ставав до оборони православної церкви, був рівночасно оборонцем української націенальности перед заладою. Так ставили питання сучасники, так на нього слід дивитися й сьогодня.
Започатковує наше полємічне письменство безіменне «Посланіє до латин із їх же книг» (1582) а за ним ідуть усе нові й нові. «Ключ царства небесного» ректора острожської академії Герасима Смотрицького, що вийшов 1587 р. у Львові; «О єдиной істиной православной вірі» (1588) Василя Суразького, та інші.
У відповідь на книгу Петра Скарги про берестейський собор, появляється ціла низка реплік. В 1597 р. появляється протокол берестейського собору п. з. «Ектезіс» та подробичне обговорення ухвал того собору, написане Христофом Філялєтом п. з. «Апокризіс або отоповідь на книжки о соборі берестейском». Під псевдонімом Філялєта укривався тут мабуть, близький до гуртка острожських книжників шляхтич Мартин Броневський, що проти наступу Петра Скарги «викотив тяжку артилєрію історичних та льогічних аргументів». Це один з найгрунтовніших творів того часу, що вдостоївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніятів.
Великої популярности в боротьбі з унією досяг невідомий нам близше «Клирик церкви Острожської» своїми двома отвертими відповідями на листи «велебного отця Іпатія» (1598 і 1599), писані до князя Константина Острожського в справі унії. Листи ці, це вже не богословські трактати, а справжня талановита публіцистика проти «бурхливої й вихруватої згоди», як окреслює їх автор унію. «Ви росварили світ - каже Клирик уніятам - потурбували людей, висушили в них взаїмну любов, розєднали батьків з дітьми, розярили брата на брата, поставили одного проти другого, розпорошили братерство, прогнали приязнь і завели розярення»…
Неменчої популярности зажив і памфлет Клирика про фльорентійський собор (1598) часто потім використовуваний православними як «історичне» джерело.
Дехто бачив поза криптонімом «Клирика» - Мелетія Смотрицького (1578-1633) що крім острожської академії побував у світі, а навіть вчився в єзуїтських школах. Куліш зве його «одною з найзамітніших постатей нашої історії». В 1610 р. видав він, під псевдонімом Теофіля Ортольога «Тренос або Плач» України над дітьми-відступниками, що покинули нещасну матір, церкву православну на сором, ганьбу й поневірку». Книжка написана поетично й зі справжнім надхненням, викликала підйом захоплення серед своїх і громи обурення з боку противників. «З віку ще ніхто з єретиків не нападав на святий престіл так злосливо: кожне слово тут язва, кожна думка - отрута, тим гірша, що автор розпустив її в красі стилю, як у солодкій воді», - писав про «Тренос» Яків Суша. Книжку конфіскували й палили, за автором шукали й готові були покарати його за «єресь» хочби смертю. Й не диво. Написана з талантом, знанням і щирим обуренням на запроданців та глибоким зворушенням на вид лихоліття рідного краю, вона в рівній мірі захоплювала як обурювала й тому була небезпечна.
«Мої руки в кайданах, на шиї ярмо, на ногах заліза, ланцюг довкола стану, обоюдний меч над головою, під ногами безодня, звідусіль плач та острах та гонитва люта» - плаче українська церква, не церква, а сама Україна, устами Смотрицького.
«Народи всього світу збірайтеся й послухайте моєї мови. Довідайтеся чим я була і великим дивом дивуйтеся. Нині глум людям - була я прекрасна, мов зірниця на сході, мов місяць гарна, одиначка в неньки моєї, чиста мов голубка, людям і янголам навдивовижу».
Алеж… «породила я діток, згодувала їх і до розуму довела, а вони мене відцуралися, за сором і ганьбу мені стали…»
Такий був той «плач» Мелетія Смотрицького над горем рідної церкви й батьківщини, та як мусіла заплакати Україна, коли письменник, що так щиро й жагуче виплакав матірні болі, дуже скоро й сам «отцурався матері нещасної і став їй за сором і ганьбу»…
Охоловши з молодечого запалу й обурення, Смотрицький якийсь час працював науково («Славянская граматика»), але 1619 р., вже будучи полоцьким архиєпископом, одною рукою писав ще статті проти унії, а другою накладав з уніятами, поки в 1623 р. в книзі «Апольогія» не вирікся своєї минувшини та явно приступив до унії. Тут йому довелося станути до бою не тільки з усіми православними полємістами, але і з самим собою, лаючи останніми словами автора «Треносу» вкритого пд псевдонімом Теофіля Ортольога…
До писань, що гідно й успішно ставали на оборону «віри й нації руської» належить теж «Пересторога православним христіянам», написана в перших роках XVII ст. львівським братчиком Юрієм Рогатинцем, «Пересторога», зложена з двох частин - історичної й полємічно-публіцистичної, вийшла своїм змістом далеко поза рямці обрядового спору й підкреслювала не тільки стан занепаду українського народу, але пробувала зглибити його сутєві причини. Рогатинець вміняє це в прогріх предкам, що вони дбали тільки про церкви та манастирі, а не про школи, головнож «посполиті». Колиж нарешті народ спромігся з останнього, зорганізувався в брацтва та спільними силами двигнув шкільництво з занепаду, коли «люди вчені почали в церкві показуватися й книги друковані почали множитися», тоді прийшла унія, що знищила всю ту працю в зародку. Рогатинець виступає проти унії як проти кости незгоди кинутої в народ й закликає читачів єднатися під крилами предківської церкви.
«Пересторога» не попала в друк, але це не перешкодило її популярности й не підірвало впливу, що вона його мала на сучасників. Переконувала їх історична частина «Перестороги» а захоплювала справді літературна форма й ядерність викладу. Тимто «Пересторога» кромі своєї практичної ваги для сучасників, має ще й цінність першорядного літературного памятника.
Сам Рогатинець, цікавий як представник Львівської Руси, що не обмежувався до боротьби пером; він заступався за справи православної церкви особисто, а навіть в 1592 р. відбув публичну диспуту з виленськими єзуїтами. Про те, яке становище займав Рогатинець серед Львівської Руси свідчить лист молдавського воєводи до львівських братчиків, мовляв вони мають Красовського за Бога а Рогатинця за пророка… Один з уніятських полємістів Касіян Сакович написав був у своїй брошурі з 1620 р. що у Львові стоїть на перешкоді унії «секта рогатинців»…
Про Івана Вишенського (1550-1620), як непохитного представника українського консерватизму в усіх
