Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Головним тереном її було тодї Поднїпровє, спеціально Київщина; її культурний розвій і пішов у сїм напрямі, як можемо бачити з памяток XI-XII вв. Західнї впливи сюди сягали слабо: за далеко лежали головні огнища західньої культури та не мала тодї вона так і чим заімпонувати тодїшнїй Руси. Але напади турецьких кочовників від довшого часу підтинали економічний добробут Поднїпровя, й Київщини спеціально, і тим здержували та ослабляли культурний розвій, а татарський погром, задаючи рішучий удар державному житю Поднїпровя, підірвав і тутешнє культурне житє. Відповідно до того з початком XIII в. вага українського культурного житя переходять на захід, на Волинь і в Галичину.
Се мало важне культурне значіннє. Західнї впливи, незначні в Київщинї, тут були все значнїйші, і з перенесеннєм сюди головного українського огнища полїтичного й культурного, вони набирають великої ваги для всеї України. В XIII і першій половинї XIV в. ми бачимо уже сильний розвій їх тут. До двох давнїйших культурних впливів, під котрими розвивала ся українська культура, таким чином приходить третїй. Се заповідаю ще більшу повність і ріжнородність українській культурі в будучности, але з другого боку сей переходовий процес — атрофія поднїпрянських культурних огнищ, перенесеннє їх на захід, перелом в самім змістї української культурної еволюції наслїдком переваги впливів західнїх — все се мусїло задержати, загальмувати розвій культури, вона мусїла „приболїти”, як дерево, від сих усїх перемін.
В XI в., приміром, наша староруська культура стояла, можна сказати, більше меньше на рівні з центральною Европою, особливо в культурі матеріальній, штуцї, в артистичнім промислї. В сфері лїтературної й наукової роботи західно-европейські культурні круги мали улекшену роботу, через прийняту латинську мову маючи безпосереднїй приступ до античної спадщини, так що скільки українські, взагалї східно- й полуднево-словянські землї вигравали тим, що робота їx книжної меньшости була приступна для некнижної більшости, не була від неї відгорожена, — так знову програвали на утрудненім приступі до своїх культурних джерел 1); але вкінцї і в сїй сфері порівняннє для українсько-руських земель дуже некористно не випадає. В сумі й староруська й центрально-европейська культура в тім часї стояли більше меньш на однаковій стопі учеництва супроти культури антично-християнської й оріентальної. Але по тім переходовім процесї, звернувши ся в XIII-XIV вв. лицем до заходу, наша українська культура стає в ролю ученика західно-европейської. Наслїдком того західно-словянські землї, що перед тим, бодай декотрі (як Польща), стояли в культурнім розвою позаду Руси, стають тепер перед нею — тому що скорше стали учениками Заходу нїж вона 2). Але страчене в часї могло з лихвою бути нагороджене в ріжносторонности українсько-руської культури — коли-б не нові удари.
Ахилєвою пятою староруської культури й культурного житя взагалї було те, що вони опирали ся тільки на верхню меньшість, яка домінувала в суспільности (як то з рештою бувало майже всюди). Суспільно-полїтичний устрій, на котрім опирала свою силу й впливи ся верхня меньшість, а посередно — опирала ся й культура — був широким народнїм масам більше несимпатичний як симпатичний. В тім всїм нїчого дивного, було так майже всюди; але у нас та верхня меньшість, не маючи опори в сих масах, не мала при тім і стільки сьвідомости й активности, зрештою — й сили, аби удержати в своїх руках суспільність, коли захитала ся полїтична будова. В серединї XIII в. упав князївсько-дружинний полїтичний устрій на середнїм Поднїпрові — з ним тратить ґрунт боярство, богате міщанство, духовенство, то значить як раз ті верстви, що ними держав ся культурний розвій, та розбігають ся в значній части куди видно. Тримаєть ся по тім Західня Україна, і служить культурним огнищем іще столїтє, але з упадком державного житя на Поднїпрянщинї вона стоїть одиноко, на власних силах, і коли стала ся нещаслива пригода — урвала ся династия, тутешнї верхнї верстви показали ся безрадними супроти натиску двох сусїднїх держав — Польщі й Литви.
Литовська зверхність бодай не вносила значних перемін в культурне й національне житє. Польська знищила матеріально й морально ті верхнї верстви, котрими держала ся руська культура, й вони упадають, щоб дати місце шляхтї польській, нїмецькому міщанству. З тим упадком їх культурний розвій Руси був перетятий майже до споду: тільки низом, народнїми масами та низшим духовенством, текла ще, струмком тощим і бідним, староруська культурна традиція, себто ті нуждені останки староруської культури, які встигли перейти в ті низші верстви.
Коли застановляють ся над сим фатальним переломом в житю українсько-руського народу, звичайно порівнюють з принесеною на Русь в XIV в. польсько-нїмецькою цивілїзацією ті бідні останки староруської культури, та говорять про добродїйство, зроблене Руси тою західною цивілїзацією. Але забувають при тім, що тими нужденними останками не можна міряти староруської культури. Забувають і те, що в XIII-XIV вв. та староруська культура сама зближала ся і зближала ся все більше до західньої культури 3), й могла власними силами вибирати з неї все користнїйше, сполучаючи те з переказаними її культурною традицією елєментами оріентальними й візантийськими, та не оплачуючи сих культурних запозичень так як вона заплатила з польською окупацією — повним обрабованнєм і пониженнєм українсько-руського народу, при чім властиво народнї маси із тої нової цивілїзації могли дуже мало скористати з рук її нїби то провідників.
Русь і староруська культура від того фатального перелому не виграла нїчого, а стратили — безконечно. Староруська культурна еволюція, що заповідала в будучности такі інтересні овочі не тільки свому народу, але й загально-людській культурі, була тою катастрофою перервана силоміць, в повнотї своїх сил і надїй, на шкоду не лише свого народу — на шкоду цивілїзації взагалї.
Примітки
1) Уживаннє латинської
