Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Дроба, виходячи з звістки Галицької лїтописи (хоч сам признавав, що її звістку не можна розуміти буквально — про війну між Угорщиною й Польщею), припускав, що похід Лєшка на Володислава ”подражнив” Андрія і викликав погрози війни, і з того виводив, що Андрій уважав Володислава своїм васалєм або намісником; проєкт Лєшка, мовляв, був способом задобрити Андрія й відвернути війну; тав дивить ся і Бальцер. Що до першого, що Володислав сидїв у Галичу яко підручник угорського короля, то я й сам тримав ся такого погляду давнїйше (в розвідцї про галицьке боярство, c. 15 і в першім вид. Історії т. II с. 172), але близше розважаючи галицькі справи, прихожу до переконання, що властиво нема підстави припускати солїдарність угорського короля з Володиславом. Оповіданнє не дає на се виразних вказівок, хиба тільки та подробиця, що у Володислава були Угри і Чехи; але сї Угри були, очевидно, простими наємниками, як і Чехи. Противно, ряд арґументів промовляє минї против гадки про солїдарність короля з Володиславом: досї Андрій нїчим не виходить зі своєї ролї — опікуна Романовичів; по друге — коли б запанованнє Володислава означало перехід Угорщини під безпосередню залежність від Угорщини, по щоб Андрій потім схотїв дїлити ся з Польщею Галичиною, котру й перед тим мав так як у своїх руках? Яке значіннє нарештї мав би його великий похід 1213 р., коли б метою угорського короля було — передати Галичину Володиславу? Не признаючи солїдарности у Андрія з Володиславом, нема підстави думати і про напружені відносини між Андрієм і Лєшком, що виступав в походї на Володислава як союзник Романовичів. Противно, аж до Спишського з'їзду тримаючи Романовичів нїби в своїй опіцї, Андрій і Лєшко стояли тим самим на однаковім становищу до галицької справи.
Друга подробиця оповідання Галицької лїтописи, про котру треба минї тут іще сказати кілька слів — се розпорядження Лєшка на Волини. Оповіданнє Галицької лїтописи стилїзоване так, що виглядає, нїби сї розпорядження не стояли в звязку в спишським порозуміннєм і подїлом Галичини. В дїйсности вони мусїли стояти в такім звязку: покидаючи Данила, що як раз під час тих пертрактацій Лєшка з Андрієм перебував на дворі Лєшка, Лєшко мусїв застановити ся над гадкою — щож зробити з Романовичами, і гадка — дати їм бодай Володимир, коли відбераєть ся від них Галичина, зовсїм природно тодї могла з'явити ся. Не зовсїм ясно лише, чи тодїж таки Лєшко забрав собі побужські землї (Берестє й північне Забуже). Лїтопись не згадує тут про се, і ми бачимо їх в руках Лєшка доперва пізнїйше, коло 1219 р. (Іпат. 490). Берестейщину міг би Лєшко забрати ще перед тим, коли переводив Василька з Берестя в Белз; Забуже мусїв узяти хиба дуже незадовго перед спишською угодою, коли відберав Белз від Романовичів. Але ще більш принагідним моментом для тої окупації треба признати таки 1214 р., разом з тими загальними розпорядженнями про Романову спадщину, особливо коли будемо тримати ся тексту Галицької лїтописи, що Олександр не віддав Володимирської волости добровільно. Значить Лєшко мусив силоміць відберати Володимирську волость від Олександра, отже при тім дуже легко міг собі забрати Берестейщину й Забуже. (Мушу одначе признати ся, що в контекстї: „оному же не давшю, Лестько же посади Романовича в Володимери” се не виглядає минї досить підозріло — чи се не помилка?). Про сю справу див. іще Шараневич Hyp.-Chronik c. 45, Droba ор. cit. e. 396-7, Андріяшевъ ор. cit. c. 169.
В справі коронації Кольомана маємо два листи Андрія до папи. В першім (друкованім у Тайнера Monumenta Ungariam illustrantia ч. l) Андрій повідомляючи, що Galicie principes et populus nostre dictioni subiecti humiliter postularunt, ut filium nostrum Colomanum ipsis in regem proficeremus і годять ся на тім на унїю, просять, аби папа позволив коронувати Кольомана прімасу, аби справа не притягала ся: ne tam expediens nobis et vobis illorum propositum ex dilatione sustineat impedimentum, quod quidem multis de causis accidere posse constat, si legatum ad hoc exequendum a latere vestro destinatum prestolamur, a sanctitate vestra postulamus, quatenus venerabili in Christo patri nostro I. Strigoniensi archiepiscopo datis in mandatis, ut apostolica fretus auctoritate dictum filium nostrum eis in regem inungat et sacramentum super obedientie sacrosancte Rom. ecclesie exhibenda ab eodem recipiat. В другім (друкованім в Codex Arpadianus VI ч. 227) кор. Андрій, дякуючи папі за сповненнє бажання що до коронації Кольомана (postulatio nostra super coronando filio nostro in regem Galicie ad mandatum apostolicum optatum consecuta est effectum), просить, аби папа прислав і корону: supplicamus insuper sanctitati vestre, quatinus coronam auream, regie dignitati congruentem, filio nostro conferre et per latorem presentium, fidelem nostrum, in proximo transmittere dignemini, ut sicut unctionem regalem a sede apostolica, ita et coronam a liberalitate vestra so recepisse gaudeat, ac per hoc magis favorabilem se suis efficiat et convicinis regni sui perpetuam stabilitatem pretendat. Крім того маємо згадку в пізнїйшій грамотї Андрія (з 1234 р.) Кольоманову пістуну маґістру Дмитру, що по коронації Кольомана був при тім стольником: cum eciam eundem sepedictum filium nostrum, optento ex indulgentia sedis apostolice dyademate, illustrem regem Gallicie feliciter inunctum fecissemus inclite coronari (Cod. Arpad. VI c. 546).
Як бачимо, стилїзація сих грамот не так ясна; супроти того, що unctio і coronatio в них відріжняють ся, виходить, що Андрій, діставши згоду папи поручив архіепископу помазати Кольомана, а головну параду відложив до прислання корони, так що властива коронація відбула ся вже по
