Коли сонце було богом - Зенон Косидовський
Але це не вбило у Сміта прагнення до знань. Після роботи він використовував кожну вільну хвилину, щоб поповнити свою освіту. Насамперед вивчав іноземні мови, зачитувався історичними творами. З ассіріологією він зіткнувся зовсім випадково. Британський музей розпочав видання альбома під назвою «Клинописні тексти західної Азії» і доручив Смітові виготовити друкарські» кліше. То була механічна робота гравера-копіювальника, але дивні знаки так зацікавили Сміта, що він вирішив навчитися читати їх.
Це був зухвалий намір, здавалося б, заздалегідь приречений на невдачу. Бо скільки ж праці і зусиль мав докласти самоук, щоб досягнути своєї мети, скільки безсонних ночей мусив провести в тяжкій науці, щоб опанувати таємниці ассіріології. Але виняткові здібності і благородний науковий запал допомогли йому перебороти всі труднощі. У своїх спогадах, які здобули собі таку велику популярність, що витримали аж сім видань, Сміт ось як говорить про мету свого життя: «Кожен має певні нахили і вподобання, які за сприятливих обставин можуть осяяти йог, о життя. У мене завжди був потяг до сходознавства, з молодих років я цікавився археологічними дослідженнями та відкриттями на Сході, зокрема видатними працями Лейярда і Роулісона. За кілька перших років я зробив мало або майже нічого, але 1866 року, бачачи незадовільний стан нашої науки про ті частини Азії, що зв’язані з біблійною історією, я поклав собі зробити що-небудь для розв’язання певних спірних питань».
Того самого року 26-річний Сміт надрукував першу свою працю з питань ассіріології, завдяки якій він одразу ж став широко відомий у наукових колах і перетворився з любителя-самоука на визнаний науковий авторитет у галузі ассіріології. Наступного року прийшла жадана винагорода за всі зусилля: Сміт дістав призначення на посаду асистента єгипетсько-ассірійського відділу Британського музею, де він міг уже цілком віддатися улюбленій роботі.
Здавалося, що тепер життя його потече спокійно, в затишку наукового кабінету. Та доля вирішила інакше. Сміт був типовий учений з тверезим розумом, і його ставлення до життя аж ніяк не відзначалося романтичністю. Тому, напевне, він і сам почував себе захопленим зненацька, коли на нього, мов з рога достатку, посипалися різноманітні пригоди й переживання, про які міг би мріяти лише невиправний романтик. Цей скромний трудівник науки спочатку здивував цілий світ своїми відкриттями, а потім пустився в мандри, фантастична мета яких викликала справжню сенсацію в англійській бульварній пресі. Навіть загинув він при незвичайних і драматичних обставинах, немовби примхлива доля до останньої хвилини не переставала бавитися з цим романтиком мимоволі.
Спочатку, власне, ніщо не провіщало сенсації. В підвалах Британського музею зберігалися в ящиках сотні клинописних табличок з бібліотеки Ашшурбаніпала, що їх прислали свого часу Лейярд та Рассам із пагорба Куюнджик. Звичайно, вони зацікавили Сміта. Клинописні таблички, згребені лопатами в ящики, мали жалюгідний вигляд. Це була величезна купа розбитих на дрібні кусочки черепків, укритих до того ж товстим шаром землі й пилу. І молодий асистент музею поставив перед собою завдання: поскладати ці кусочки так, щоб вийшли цілі таблиці, і очистити їх від бруду, не ушкодивши клинописних знаків.
Сміт приступив до розв’язання задачі і вже за кілька місяців копіткої підготовчої роботи міг узятися до головного: прочитати написи. Учений слово за словом розшифровував текст, і його огортав дедалі більший подив. Перед очима дослідника постав, мов живий, герой найстародавнішого в світі народного епосу, могутній і благородний Гільгамеш — постать, доти зовсім не відома науці. Читаючи про його подвиги та пригоди, Сміт пересвідчився, що відкрив Гомера Месопотамії, на кільканадцять століть старшого від Гомера грецького народу, що перед ним — прототип епічної поезії, який виник на самому світанку людської цивілізації.
Гільгамеш був володарем міста Урука і жорстоко пригноблював жителів, змушуючи їх тяжко працювати на будовах фортець та храмів. Жителі поскаржилися богам на свою долю, і ті постановили звільнити їх від безжального деспота. Для цього вони створили велетня з надлюдською силою і назвали його Енкіду. Велетень мав вийти на бій з Гільгамешем і вбити його. Енкіду жив серед дикого лісу, приятелював з різноманітними звірами і обороняв їх від мисливців.
Довідавшись про існування велетня, Гільгамеш удався до хитрощів. Він послав до Енкіду вродливу жрицю, щоб та спокусила його і привела до Урука. Між двома силачами відбувся страшний поєдинок, але він не дав того наслідку, на який сподівалися боги і люди: Енкіду і Гільгамеш, визнавши, що вони між собою рівня, стали вірними друзями й відтоді разом чинили всякі богатирські подвиги. Вони боролися, наприклад, з могутніми левами, визволили богиню Іштар з лап лісової потвори Гумбаби і вбили величезного бика, якого наслав бог Ану.
Одного дня Енкіду тяжко захворів і, відчуваючи близьку смерть, сердечно попрощався з улюбленим другом. Гільгамеш ревно оплакував втрату товариша і вперше в житті замислився над незбагненною таємницею смерті:
Шість ночей і шість днів я проливав гіркі сльози,
Доки в могилу його не поклали.
Тепер я тремчу перед смертю і втікаю в пустелю.
Мов камінь, душать мене останні слова друга.
Де втіхи шукати мені? Як стримать ридання?
Коханий товариш мій був — тепер вже немає його.
І я колись ляжу так само, як він,
Щоб більше ніколи на ноги не звестись.
Охоплений муками й тривогою, Гільгамеш постановив розшукати свого предка Утнапіштіма — єдину на всій землі людину, над якою смерть не мала сили. Але дорога його була всипана неймовірними перешкодами й спокусами. Гільгамеш мусив перемогти людей-скорпіонів, вирватися з-під знесилюючих чарів райської країни, де на деревах, замість плодів, квітли коштовні камені, не піддатися богині Сідар, яка вмовляла його не думати про смерть і цілком віддатися втіхам життя.
У горах «Заходу сонця» він дванадцять годин блукав у темряві, поки, нарешті, не опинився над «Водами Смерті», де перевізник Уршанабі згодився переправити його на другий берег до Утнапіштіма.
Спочатку Гільгамеш був розчарований. Утнапіштім не хотів відкрити йому таємницю безсмертя, бо смерть є природна і невідхильна частина життя. Тільки під впливом дружини він сказав, що на дні моря росте трава, яка дає вічне життя. Гільгамеш кинувся в морські глибини і з тріумфом повернувся на берег, тримаючи в руці чудодійну рослину, його охоплюють високі і благородні мрії:
