Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

фольклорних стандартів, твір, без якого не може обійтися жодна урочистість чи концерт української народної музики. Автори таких пісень зазвичай залишаються безіменними, але в Гуляйполі всі вірять, що слова й мелодію придумав Ваня Негребицький. Ну і, без сумніву, саме він був автором махновського гімну «Під прапором чорним», який співався на мелодію «Інтернаціоналу».
2

У березні 1919 року 1-а Задніпровська дивізія Дибенка (а в її складі й Махновська бригада) розпочинає наступ на сили білих, дислоковані в районі Приазов’я. В середині місяця загони Батька займають важливий морський порт Бердянськ. Штаб бригади передбачливо наказує всім лікарням і аптекам віддати на зберігання запаси спирту. Користі від цього мало, бо в порту «хлопці» Махна знаходять склади вина. «Судячи з повідомлення, яке я отримав, — говорив Махнові більшовик Сергій Дибець, — твоя армія перепилася вдрузки. А присмоктавшись до вина, вона не піде, доки не висмокче все». Але пиятика не ослабила боєздатності махновців: за кілька днів повстанські полки з бронепотягом на чолі розпочинають облогу портового Маріуполя.

Велике, багате місто, назване на честь цариці Марії Федорівни, дружини царя Павла І, запекло обороняється. На суші воюють значні сили білих, з моря махновців обстрілюють французькі кораблі. Найдовше обороняється сам порт, у якому зосереджені великі запаси зброї, а також донецьке вугілля, вже продане французам. Врешті білі капітулюють, і махновці можуть диктувати умови. Вони погоджуються передати французам вугілля, але за умови, що ті його ще раз куплять.

Керівництво Повстанської Армії. Зліва направо, 1-й ряд: Сидір Лютий (на стільці), Пантелеймон Білочуб, Нестор Махно, Василь Куриленко, Феодосій Щусь, Яків Озеров, Олексій Чубенко; 2-й ряд: Антон Ольховик, Петро Пузанов, Іван Новиков. Бердянськ, 1919

Комдив Дибенко в захваті від бригади Батька: «Неможливо описати витривалість і мужність полків. Під час наступу їх обстрілювали вороги і французька ескадра із 60 гармат. Незважаючи на нищівний вогонь противника, полки йшли без пострілу до зіткнення з противником, після чого під орудою доблесного командира 8-го полку, що не раз відзначався в боях, товариша Куриленка, кинулись в атаку. Укріплення противника були взяті штурмом». Махно і Куриленко представлені до найвищої нагороди Червоної Армії — Ордена Червоного Прапора.

Бригада Махна контролює тепер два важливих порти. Комендантом Бердянська стає Семен Каретник, начальником гарнізону в Маріуполі — Василь Куриленко. «Хлопці» Батька не можуть однак всидіти на місці. Комендант Каретник нудиться в Бердянську і вирішує відвідати Куриленка. В цьому не було б нічого дивного, якби він обрав контрольовану махновцями дорогу сушею. Порт усе ще блокують французькі канонерки й есмінці, але Каретник сходить на борт пароплава і до всього наказує підняти на щоглу чорний прапор. Французькі моряки з подивом спостерігають за кораблем, що маневрує поміж їхніх суден, і командою, яка не відповідає на сигнали. Переконані, що чорний прапор попереджає про заразу, вони пропускають судно, навіть не наближаючись до нього. А коли пароплав причалює, французи бачать у бінокль бурхливу радість команди і натовп махновців на березі. І хоч вони засипають порт градом снарядів, бригада Батька зникає, а французькі офіцери мусять якось перетравити той факт, що дали обвести себе довкола пальця банді обшарпаних селян.

(Махно високо цінував Каретника: «Він завжди був маломовний, якщо вже говорив про щось, то завжди твердо й конкретно, причому, від раз прийнятого погляду на речі ніколи не відходив. Тим, хто не знав його близько, він здавався сердитим, але стримана рівність його характеру швидко розкривала в ньому людину, якій просто чуже найменше лицемірство, людину винятково пряму». Спогади інших махновців зосереджуються радше на «сердитій» стороні особистості Каретника. Він багато пив, часто впадав у лють, а тоді завжди рвався до бійки. Байдуже з ким. Його молодший брат Пантелей мав подібний характер: «був дуже невитриманий, коли нап’ється. Хватався за револьвери, якими був обвішаний»).

3

Черговий з’їзд селян, робітників і повстанців розпочинається 10 квітня. До Гуляйполя приїжджають делегації, що представляють територію з двома мільйонами населення. Вони хочуть говорити про більшовицьких комісарів і «чрезвичайку». Є приводи для занепокоєння: арешти діячів лівих партій, пограбування селянських господарств продовольчими загонами. Село бунтує проти свавілля червоних, у багатьох місцях доходить до чубанини.

«Це куркульська контрреволюція», — галасують більшовики. Павло Дибенко надсилає делегатам жорстку телеграму. Начдив застерігає, що скликання зборів без його відома — це контрреволюційна діяльність. Він погрожує, що оголосить поза законом учасників з’їзду. Махновці відповідають по-діловому, хоча з їхнього довгого листа струменить погано приховувана злість: «Товаришу Дибенко… Схаменіться! Поміркуйте! Чи маєте право ви, одна людина, називати контрреволюціонерами понад мільйон люду, який своїми мозолястими руками скинув ланцюги рабства і тепер сам, на власний розсуд, будує своє життя?».

Стосунки між союзниками стають усе напруженішими. Більшовики очікують від махновців постійної бойової готовності, але не присилають зброї та набоїв. Вони ставлять нові завдання, але не підтримують. «Хлопці» Батька все ще мають на озброєнні три тисячі переданих їм у лютому італійських рушниць, але з них нема чим стріляти, бо потрібні винятково спеціальні набої. Для чого солдатові важка й незручна зброя, що може служити лише як ломака? Постійно вибухають конфлікти, більшовики просувають у махновських загонах своїх командирів, навіть Дибенко підважує в тилу позиції союзників. Він намагається розпустити відведений на відпочинок полк харизматичного Семена Правди, колишнього залізничника, який ще перед революцією втратив обидві ноги під колесами потяга. Лише після втручання Батька справу було залагоджено.

У квітні 1919 року постачання набоїв практично припиняється, а командування має неспростовні підстави вважати, що союз розпадається в них на очах. Попри це штаб рішуче налаштований не допустити антибільшовицьких виступів, Махно декларує, що він насамперед є революціонером, а лише потім анархістом. Треба боротися з білими. Соціалістів Петлюри він не вважає великою загрозою. Тоді ж, ранньою весною, до Гуляйполя прибуває на запрошення Батька старий товариш із Бутирок Петро Аршинов. Він повинен запустити махновську пропаганду, щоб вона могла змагатися з більшовицькою. Створюється друкований орган руху, газета «Шлях до волі», яка виходить російською й українською.

4

У харківських «Известиях» 25 квітня з’являється стаття «Геть махновщину». Анонімний автор