Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

На початку лютого до Гуляйполя надходять гвинтівки, автоматична зброя, батарея легких гармат, бронепотяг «Спартак» і набої. Столична газета «Известия» від 9 лютого повідомляє: «Гуляйпілльське революційне селянство … командний склад і повстанські загони ім. Махна … вислали дев’яносто вагонів муки, захопленої в бою з білими бандами, як подарунок московським і петроградським революційним селянам та робітникам». У великих містах ситуація важка, над мешканцями висить небезпека голоду, тому вони часто переїжджають у село, зокрема — до Гуляйполя.

Остаточний пакт із червоними підписав 14 лютого в Харкові начальник махновського штабу Віктор Білаш. Було створено Третю революційно-повстанську бригаду імені Батька Махна, ясна річ, під керівництвом Нестора Івановича. Вона увійшла до складу 1-ї Задніпровської дивізії на чолі з Дибенком. Для Махна, самоука без військової освіти, це, певно, була визначна мить. Як комбриг, він стає на чолі бригади. Його підрозділ — це вже не якийсь партизанський набрід, а справжнє військо. Кожен любить компліменти, особливо неосвічений селянин, винесений на вершини влади. Більшовики добре про це знали.

Тим часом у Гуляйполі відбувається другий з’їзд делегатів махновського району. Порозуміння з більшовиками досягнуто, проте сумнівів стає все більше. Враження після зустрічі у Харкові гнітючі. Злість викликає той факт, що створений російськими більшовиками уряд України хоче самостійно контролювати країну.

Стенограми засідань відображають їх бурхливий перебіг. Чорнокнижний, селянин: «Ми, безпартійні повстанці, повсталі проти всіх наших гнобителів, не допустимо нового закріпачення, від якої партії воно б не йшло». Серафимов, селянин: «Товариші! Ми знаємо від наших братів у Великоросії, яку там більшовики творять революцію… Там владарює партійне свавілля, більшовицький хаос, насильство комісародержавства». Махно: «Якщо товариші більшовики йдуть з Великоросії на Україну допомогти нам у тяжкій боротьбі з контрреволюцією, ми маємо сказати їм: «Ласкаво просимо, дорогі брати!». Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізувати Україну, ми скажемо їм: «Геть руки!». Ми самі зуміємо підняти на висоту звільнення трудового селянства, самі зуміємо влаштувати собі нове життя, де не буде панів, рабів, гнобителів і пригноблених».

Створюється позапартійна Воєнно-революційна Рада, що має завдання захищати політичну свободу регіону. Учасники з’їзду рішуче виступають проти більшовицьких рад, свавілля комісарів і червоного терору.

На подвір’ї велетенська сталева тачанка чорного кольору, подарунок заводу «Мотор Січ». Біля входу погруддя Нестора Махна і пильний вартовий — колишній боцман Чорноморського флоту. На Леніна, 75, у столітньому будинку, розташований Гуляйпільський краєзнавчий музей. Квиток коштує п’ять гривень. Екскурсія починається з підвалу. П’ять невеликих зал, радше кімнат. Козацька — з люльками, списами і спеціальними цвяхами, які кидали під копита ворожій кінноті. Селянська — з піччю й вишитими хустками. Зала ремесел — із шевським копитом і запорошеними кроснами. Поруч — салон гуляйпільського купця з піаніно, дзеркалом і фотографією старця з толстовською бородою. Нудно й традиційно.

Кімната п’ята, остання. Голодомор і злочини комунізму. Чому тут? Бо на першому поверсі цілком інакша історія: уславлення радянської армії, механізація колгоспів, успіхи у виконанні чергових планів. Пожовклі стенди з чудовими тракторами і велетенська дамба Дніпрогесу. Обидві версії сором’язливо ховаються навзаєм, щоб одна не могла дізнатись про іншу. Щоб не завдавали одна одній прикрощів. Музей у Гуляйполі не знайшов способу поєднати ці оповіді. Як пишатися радянською історією і водночас говорити про злочини системи? І ще один приклад магічного мислення. Делікатно відокремлений від радянської частини експозиції Нестор Махно. Статті з газет, фотографії, під стіною ще одна тачанка і чорний транспарант: «Ради без комуністів».

Агафія Кузьменко народилась 1896 року в Києві у родині службовця Південно-Західної залізниці. Це була жінка з вибуховим характером та звабливою південною вродою. Вона вважала себе однаковою мірою революціонеркою та українською патріоткою: гаряче вболівала за Центральну Раду, пізніше Українську Народну Республіку, підтримувала контакти з київськими соціалістами-революціонерами.

У книзі «Тачанки з півдня» Василь Голованов подає її не надто переконливу, але дуже драматичну біографію. Агафія вступила до монастиря, однак утекла звідти з таким собі бароном Корфом до його маєтку неподалік Умані, щоби невдовзі, зрадженою коханцем, спробувати повернутись на шлях цноти. Вона вступила до вчительської семінарії і вчилась добре, хоч у її випускному свідоцтві й стоїть двійка зі співу. Після закінчення семінарії знайшла роботу як вчителька української мови у гуляйпільській школі. Щодо останнього факту немає жодних сумнівів: саме в цій ролі її зустрів Махно. В лютому 1919 року вони почали жити разом. Махно замість Агафії почав називати її Галиною.

Панну Кузьменко вочевидь приваблювали чоловіки з авторитетом, інакше складно пояснити, чому вона зв’язалася з на голову нижчим Нестором Івановичем. Як відомо, він не був красенем, свідки його виступів згадували, що голос в нього був радше неприємний. Попри це Махно вмів повести за собою натовп, користувався великою довірою і беззастережною відданістю своїх солдат. Він був досить несмілий, а його манери виразно бажали кращого. Він довго наважувався на розмову з Галиною. Одного дня Махно просто прийшов до неї в клас і попросив її вийти. Коли вони йшли разом коридором, у нього з кишені випав пістолет. «Підніми!» — наказав він. Галина, хоч і остовпіла від подиву, обурено відмовила. Батькові, звичному до покори, ця гордість, певно, сподобалася, він лише сказав: «Від цієї миті будеш моєю дружиною». Галина Кузьменко, «матінка», як називали її солдати, стала махновським «міністром освіти».

У 1976 році під час відвідин Гуляйполя Галина Кузьменко, переглядаючи старі документи, натрапила на фотографію двох солдатів у царських одностроях. Одним із них був племінник Нестора Махна, син Карпа Михайло, другим — Іван Негребицький. Чоловіки приятелювали, служили разом артилеристами у Севастополі. Дружина Махна згадувала, що одного разу Негребицький — «симпатичний хлопець, всі ми його любили» — прийшов до штабу і поклав перед Батьком аркуш. «Несторе Івановичу, цю пісню я склав для вас», — сказав він. Галина Кузьменко зазирнула чоловікові через плече і побачила текст «Розпрягайте, хлопці, коні». Ця пісня нині — один із