Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк

Половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на руських землях, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х рр. ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів наУгорщину й Польщу.

У подальшому руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия104. При цьому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІХІІ ст. Місцем, де вони укладалися, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі105.

Правда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці все більше й більше почали терзати її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. І все ж руські князі зуміли дати відсіч. У 1183 чи в 1184 р. в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович (після 1116—1194) і Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка106.

Однак у 90-х рр. ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась. Зате руси активізували свої походи в степ107.

У 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославович (1151—1202) вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що ліг в основу сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон до половців. Після цього хани Кончак і Гзак розорили Переяславську землю й басейн річки Сейм.

Із 90-х рр. ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, котрі мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, у 1094 р. одружився на дочці хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090—1157) на дочці ханаАєпи, а другого сина Андрія – на внучці Тугоркана. Загалом такі шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревім». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною108. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем – його матір походила з половецького роду109.

Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревім»

Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князівська еліта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханів, які виходили заміж за руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, що служили їм. Ці, своєю чергою, могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам…»110.

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці в 1223 р., коли половці й руських князі зазнали поразки від татар111. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руських князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто в той період Русь та Дешт-і Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то її «половецька частина» зазнала дезінтеграції й була «розвіяна».

Та все ж половці «знайшли себе». Далі окремі половецькі орди опинилися на теренах Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії.

Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опинилася в Єгипті, які в 1279 р. захопили тут владу112. Військово-політичною елітою в цій країні тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, які мали переважно половецьке походження113.

Половці, що опинилися в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підняли в 1185 р. антивізантійське повстання. У результаті чого з’явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження – Асєні (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)114. В певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов’янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі чи існував би болгарський етнос, якби не антивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Молдови, стали місцем переселення. Існує версія, що князь