Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Поготів хамським був і присуд Шевченкові самого Ніколая I Палкіна, людини невідомого походження на російськім престолі. Бо таким був уже його батько Павєл I. А той був невідомо від кого нагуляний, байстрюк розпусної Єкатєріни II. Добре, як від аристократа, а як від якого-небудь дужого двірського льокая? Це некало його самого усе життя, бо з чого би він заявляв: «Знатен тот, с кем я говорю; и пока я с ним говорю». А він, чи був він дійсно «знатєн»? – принаймні – по батькові?
Але, повернемося до Шевченка, – що з ним? – він засилається на солдатську службу до Орської фортеці на Жаїку, встигає за рік перехворіти на ревматизм та скорбут. Перше є трохи дивне, зважаючи на сухість клімату, а в другому нічого дивного немає, зважаючи на солдатський харч (чирвива солонина і всяке таке). Але звідти його видобуває навесні 1848 ад’ютант генерал-губернатора, капітан Карл Ґерн, приписуючи до експедиції капітан-лейтенанта А. Бутакова на Аральське море, разом із двома невеличкими розбірними суднами: на них і досліджували згодом Аральське море. Мандри в тих краях вимагають людської витривалості, не менше вимагає й стале життя в умовах пустелі. Але, це є осмислена діяльність, а про заборону малювати чи писати – й не чути. Навпаки, більшість експедиції вважає його її штатним художником, а капітан-лейтенант А. Бутаков певний, що в державних цілях має повне право використовувати високе уміння свого підлеглого малювати. Гірше, порівняно з Орськом, є те, що в пустелі не ходить пошта, на час припиняється листування. Але зате – нема й сліду самого неприємного – солдатської муштри.
Великого задоволення та полегшення зазнає Шевченко повертаючись з А. Бутаковим і експедицією до Оренбургу, де його очікують Карл Ґерн та засланий туди 1848 Зиґмунт Сєраковський, разом з усіма українськими друзями.
Капітан-лейтенант А. Бутаков доповідає командуванню, що художник експедиції Т. Шевченко має закінчити географічний та геологічний опис досліджень експедиції. А це потребує його перебування в Оренбурзі, позбавляючи проживання в казармі. До того, на допомогу йому А. Бутаков дає ще двох поляків, Броніслава Залєского, що добре малює, та геолога Хому Вернера. Вони працюють вкупі, а в шинелі Шевченко ходить тільки вулицями.
Але, тодішні намагання друзів домогтися офіційного скасування «височайшєго запрєта» – полишились марними.
Тоді ними починає просто нехтувати навіть вища військова влада. Бо Шевченко малює портрет генеральши, дружини генерала В. Обручова, самого оренбурзького генерал-губернатора. Навесні 1850 Т. Шевченка і Х. Вернера мають відправити до Новопетровського форту, на півострів Мангишлак. Ціллю є дослідження можливих покладів кам’яного вугілля в сусідніх Чорних горах (Каратау). Але, незабаром все покінчується нечуваним скандалом у суто російському стилі. Справа в тому, що таке собі оренбурзьке військове ніщо, якийсь там прапорщик Н. Ісаєв, – починає залицятися до дружини К. Ґерна; за що цей останній одного разу відкриває ним зсередини двері свого дому. Шевченко тут ні до чого, але справа в тому, що в Росії нікому й нічого не дарують (ну, крім владних злочинців, ясна річ). Тому Ісаєв пише донос Обручову на Шевченка, що той і пише, і малює, та ще й ходить у цивільному; а Ґерн робить вигляд, що нічого не бачить, потурає державному злочинцеві. До речі, Шевченко іще в лютому 1850 намалював за так портрет Ісаєва.
Обручов був російським генералом, а таких більше не спостерігається ніде у світі, хіба, що в якій-небудь Сербії. Він був незмірно хоробрий з підлеглими, але панічно страхався вищих: пригадайте оту їх «нісходящую лєстніцу холуєв». Отже, він і собі поспіхом, щоби ніхто не випередив, написав донос на Шевченка військовому міністру в Пєтєрбурґ, від себе, промовчавши про «сіґнал» Ісаєва.
А порушника реґламенту Шевченка відправив до Орска, під арешт. Де й протримав його у тюрмі п’ять місяців. Все покінчується подальшим засланням.
* * *
На нове місце покарання, на Манґишлак, Шевченко прибуває у жовтні 1850. Були там знову земляки, українці й поляки, але російські офіцери… одне в одне, чистісіньке людське сміття. Десь пару років приходиться знову не солодко. Але, є й добрі люди, гріх не згадати коменданта з 1853, майора І. Ускова, вся родина якого стала щирими друзями Шевченка. Вони чимало полегшать йому життя, хоч завдяки історії з доносом Ісаєва та наявністю поруч такої самої донощицької потолочі, вимушені бути в цьому вкрай обережними. Комендант навіть офіційно дозволив Шевченкові займатись скульптурою, бо це ніде не було йому заборонене.
До Новопєтровска не одного разу – 1853, 1854 та 1856 приїздить у справах видатний учений, академік Карл Еміль фон Бер (1792–1876), естонець. Він підтримує його зв’язки з друзями в Петербурзі, охоче вивозить те, що Шевченкові вдалося напрацювати у засланні. Життя, незважаючи на незвичний клімат та ізольованість, – якось іде.
Нарешті, в лютому 1855 відправляється до пекла убитий своєю ж Кримською авантюрою самодержець згнилої імперії, Ніколай I Палкін. Оголошуються якісь амністії, але Шевченка все це оминає. У серпні 1856 коронується новий цар Алєксандр II, вихованець В. Жуковского, знову амністія, але – не для Шевченка. Прощені Куліш, Костомаров, та – не він.
Вони, вважалося, були небезпечні померлому цареві, але Т. Шевченко був небезпечний Росії, та Росія це добре пам’ятала. «Царь-освободітєль» дещо вичухався тільки навесні 1857 та відпустив Шевченка на волю, – яка ж великодухість! Втім, це почасти пояснює нам, чому це поріддя Палкіна стало першим із царів, убитих не претендентом на владу, а – власним народом.
Виявилося, що й усього тієї амністії було, що: «уволіть рядового Шєвчєнко в отставку», та… продовжити заслання в Оренбурзі. У Новопєтровск було повідомлено тільки перше, а вже друге – окремо та з великим запізненням. Бо, як відомо, в Росії – коли не йдеться про загарбання чужого – права рука не відає, що творить ліва. Так і сталося, що тим часом Шевченко встиг дістатися Нижнього Новґорода та лише там зіткнувся з поліцією, якій уже все було повідомлено. На щастя, тамішня поліція розуміла, що повертати відставного солдата назад – було би нелюдськи, та порадила подовше «хворіти», залишаючись у Нижньому; а там – може щось і владнається.
І в Астрахані, через яку він проїздить, і в Нижньому, Шевченка ентузіастично зустрічають та вітають друзі, знайомі як незнайомі, заслані російським царем українці та поляки. В Нижньому він перебуває десь півроку, та й за цей час устигає намалювати кілька портретів, заробляючи гроші на прожиття.
Тим часом друзі якось позбавляють його Оренбурґу, нехай, мовляв, живе у Нижньому, під наглядом поліції. Тільки за клопотанням графа
