Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

212. Рівним чином Аецій, відірваний від своїх у нічній плутанині, блукав поміж ворогами, тремтячи, чи не трапилось чогось поганого з готами. Нарешті він підійшов до союзних таборів й провів залишок ночі під охороною щитів.

Наступного дня на світанку [римляни] побачили, що поля завалені трупами й що гуни не наважуються (?!) показатися. Тому вони вирішили, що перемога на їхньому боці, знаючи, що Гатило буде уникати… (бою. — В.Б.) лише в тому випадку, коли дійсно буде уражений важкою поразкою. Але він не робив нічого такого, що свідчило б про… поразку та приниження: навпаки, він (прикриваючись табірними возами. — В.Б.) брязкотів зброєю, сурмив у труби, погрожуючи набігом…

214. Під час цієї затримки з облогою везеготи почали шукати короля, сини, здивовані його відсутністю, — батька… Вельми довго продовжувались пошуки, знайшли його в найгустішому завалі, як і личить мужам відважним, й винесли звідти, вшанованого піснеспівами на очах у ворогів… Найхоробріший Торісмуд, як і належить сину, супроводжує в похоронній ході славні останки дорогого батька.

Коли все було закінчено,.. він спитав патриція Аеція, як старішого та зрілого розсудливістю, що належить тепер робити.

216. Той же, побоюючись, як би… готи не утискали Римську імперію, дав по цьому міркуванню таку пораду: повертатись на свої місця й заволодіти королівською владою, залишеною батьком, щоб брати силою не захопили батьківські скарби та королівство везеготів й щоб з цієї причини не довелось йому жорстоким або, ще гірше, жалюгідним чином, воювати зі своїми. Торісмуд сприйняв цю пораду недвозначно, — як вона, власне, й була дана, — але швидше на свою користь, покинув гунів й повернувся в Галлії…» [141, с. 212–214].

Окрім нічим не підтверджених слів Йордана, немає доказів поразки гунів, чи, точніше, наших пращурів, у Каталаунській битві. І ми це побачимо з опису подальших подій. Та українська історична наука, принижуючи власних предків, пише таке: «… у битві на Каталаунських полях гуни зазнали жорстокої поразки від римлян та везеготів» [203, с. 252].

Зрозуміло, що радянські й українські історики доступу до першоджерел не мали. Їх головне завдання полягало в перекладі на українську мову московських вигадок, тобто відбувалося звичайне мавпування з вузлових питань. Тому й панують подібні московські аксіоми. От тільки не зрозуміло, чому вже сучасні українські історики на двадцять третьому році незалежності України продовжують триматися московських вигадок.

Недарма професор А.М. Кіндратенко у своїй праці «Європейські гуни — предки українців» щодо них зробив таке зауваження: «Що ж стосується українських професійних істориків, то їм не треба бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].

А щоб поважні читачі не думали, що автор в цьому питанні немає рації, дозволю собі навести такий безсумнівний анекдотичний факт. 28 листопада 2014 року автору в приміщенні Київського Національного університету вручали від імені Всеукраїнського центру рейтингових досліджень та організації конкурсів «Диплом переможця Всеукраїнського конкурсу 2014 рік, за фундаментальні монографічні дослідження історії українського етносу, його мови, культури, традицій».

Мій виступ, як дипломанта, ведучий професор почав зупиняти на 3-й хвилині і таки зупинив. Коли ми з журналістом Диканем Олегом Павловичем покинули залу на першому поверсі та йшли до виходу, звернули увагу на «Почесних професорів», де серед багатьох московських сатрапів сіяло прізвище: Денікін Антон Іванович.

Це прізвище в українському державному університеті могло з’явитись тільки в часи незалежності України.

То подумаймо разом: зможуть ці державні професори переосмислити українську (національну) історію?

Ось такі реалії.

«218. Коли Гатило помітив відхід готів, то ще довго залишався в таборі, припускаючи з боку ворогів якусь хитрість, як звичайно думають про все несподіване. Але коли, вслід за відсутністю ворогів, настає довготривала тиша, розум налаштовується на думку про перемогу, радість оживляється, і ось дух могутнього короля знову звертається до попередньої віри в долю» [141, с. 214].

Отак хитро та вітіювато писав Йордан, аби тільки не казати про тріумф Гатила та гунів, що здобули перемогу. Замість того, щоби писати: «…і ось дух могутнього короля знову відчуває подих славної перемоги…», Йордан вдається до містики про «… віру в долю…»

Та варто згадати про поведінку гунів і римлян після першої частини битви, щоби зрозуміти їх стан. В той час, коли Гатило з гунами «брязкотів зброєю, сурмив у труби, погрожуючи набігом; він був подібний до лева…», показуючи, що він живий і не збирається здаватись, «Аецій… блукав поміж ворогами, тремтячи, чи не трапилось чогось… й провів залишок ночі під охороною щитів» у повній тиші, не висвітлюючи свого місця. І, як пам’ятаємо, після відходу везеготів «настала (з боку римлян. — В.Б.) довготривала тиша». Якщо рештки везеготів (вестготів) відійшли до своєї батьківщини, то римляни, взагалі, невідомо куди поділися.

«219. Після відходу готів Гатило помітив розпад між ворогами на два табори, — чого він завжди бажав, — і, заспокоєний, швидше рушив військо, щоб притиснути римлян (отака поразка! — В.Б.). Першим його нападом була облога Аквілеї, головного міста провінції Венетій (Венетій — провінція давньоримської імперії на північному сході Італії, головне місто — Аквілея на північному узбережжі Адріатичного моря. — В.Б.). Місто це розташоване на гострому мисі, або язикоподібному виступі Адріатичної затоки…

222. Ще більш зухваліші після цього й все ще не пересичені кров’ю римлян, гуни вакхічно шаленіють в інших венетських містах (гуни завоювали: Альтін, Атрію, Верону, Віцетію, Конкордію, Мантую, Патавію, Тарвізію тощо. — В.Б.). Опустошують вони також Медіолан (сучасний Мілан, який з кінця III до V століття був столицею Західної Римської імперії. — В.Б.), головне місто Лігурії, колись столицю, рівним чином розмежують Тіцин (сучасне місто Панія на річці По. — В.Б.), винищують запекло й найближчі околиці, нарешті, руйнують трохи не всю Італію. Але коли виник у Гатила намір йти на Рим, то наближені його, як передає історик Пріск, відмовили його від цього, але не тому, що турбувались про місто, якого були ворогами, але тому, що мали перед очима приклад Аларіха (король вестготів, які 410 року вперше взяли Рим. — В.Б.)

223. І ось, поки дух Гатила коливався відносно цієї небезпечної справи — йти чи не йти і, роздумуючи сам із собою, зволікав час, надійшло до нього посольство з Риму з мирними пропозиціями. Прийшов до нього сам Лев (Лев І Великий, 440–461 рр. — А.К.), на Амбулейське поле в провінції Венетій, там, де річка Мінцій перетинається натовпами подорожніх» [141, с. 214–215].

Як бачимо, Йордан описував гунів неправдиво й упереджено. В той же час — він не згадує, що його предки, везеготи, прийшовши