Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Прекрасний військовий стратег і тактик Гатило розумів, що сила римського війська була не стільки в гарному озброєнні та вишколі вояків, як в організованості та дисципліні, які часто вирішували долю битв. Але якщо вона затягується до ночі, то керувати легіонами в темряві стає неможливо, їхній порядок неодмінно мусить розсипатись або значно послабитися, й переваги римлян втрачаються. З іншого боку, наші пращури здавна славились несподіваними нападами та нічними боями, очевидно, індивідуально вони були сильнішими за суперника. При великій кількості війська битва, розпочата в другій половині дня, неодмінно мусила перейти в слабко організовані поєдинки невеликих загонів у сутінках та вночі. Гатило все це врахував і розпочав битву о третій годині після полудня нашого часу. Її хід повністю підтвердив його передбачення. Дивно, що на це не зважив воєвода (командувач. — В.Б.) римських військ Аецій, який довго жив серед наших пращурів, добре знав їхні методи ведення війни, але віддав ініціативу Гатилу» [142, с. 102].
Зазначимо, що «гунським» військом у Каталаунській битві командував особисто Аттила, в той час коли римсько-вестготським командували Теодорід — король «везеготів» та Аецій — римський полководець. Слухаємо далі Йордана.
«197. Зійшлись обидві сторони, як ми вже сказали, на Каталаунських полях. Місце це було спадисте, воно немов би підіймалося, виростало вершиною пагорба. Як те, так й інше військо намагалось заволодіти ним, тому що зручність місцевости надавала чималу вигоду; таким чином, правий бік його займали гуни з усіма своїми (союзниками), лівий же — римляни та везеготи з усіма своїми допоміжними загонами, і вони вступають в бій на самій горі за вершину, що була нічиєю.
Праве крило тримав Теодорід з везеготами (вестготами. — В.Б.), ліве — Аецій з римлянами; посередині поставили Сангібана,.. який стояв на чолі аланів. Вони керувались військовою обережністю, щоб той, чиєму настрою вони мало довіряли, був оточений натовпом вірних людей.
198. Бо легко приймається необхідність битися, коли втечі поставлена перепона.
По-іншому було вишикуване гунське військо. Там в середині розташувався Гатило з найхоробрішими воїнами… Крила його війська оточували численні народи та різні племена, які підкорялися його владі.
199. Серед них переважало військо остроготів (остгетів. — В.Б.) під проводом братів Валамира, Теодомира та Відемира, благородніших за походженням, ніж сам король, якому вони слугували, бо їх освітлювала могутність роду Амалів» [141, с. 211].
Автор змушений зупинити розповідь про Каталаунську битву, аби зробити деякі пояснення. Слід зауважити, що Йордан у своїй розповіді, де тільки міг, старався принизити короля Аттила та його народ. Так, він мотивує вибір місця Аттила в битві тим, що, мовляв, це насамперед зумовлено турботою про власну безпеку. Він (Йордан) вкладає в уста Гатила довгу та вигадану моралізаторську цитату, якої під час битви взагалі ніхто говорити не міг. Звичайно, Йордан вкладав в уста Гатила те, що міг думати сам. А можливо, Йордан цей текст промови Гатила на початку Каталаунської битви у когось запозичив? Що теж цілком ймовірно.
Кілька слів про королів остготів. Ми бачимо, що імена королів остготів (остгетів) є стовідсотково старослов’янськими, тобто — давньоукраїнськими. І тут варто згадати «батька світової та української історії» Геродота. Його знамениті слова: «Першим королем Скіфії був Таргет-ай», тобто — гет. Саме ці, слов’янські, племена остгетів під тиском римлян на початку нової ери могли частково відходити на північний схід до споріднених племен давньої Скіфії, бужан та волинян. Так їх називали східні римляни, які у ті часи засновували нову Східну Римську імперію, так звану Візантію. А за пізнішою термінологією — то були давні слов’янські племена уличів і тиверців.
Наостанок згадаємо знаменитого Київського князя Святослава, якого досі так не любить російська історична наука. Так-от, у 970 році Великий Київський князь Святослав тримав свою столицю на Дунаї, у Переяславці, перед тим, у 968–979 роках його військо взяло «вісімдесят городів над Дунаєм, сотні городищ на долині, ще більше городів над Руським (Чорним. — В.Б.) морем» [202, с. 103].
Кожен розуміє, що стільки випадковостей, не пов’язаних між собою, бути не може.
Продовжимо цитувати хід Каталаунської битви за Йорданом:
«207… Сходяться врукопашну; битва — люта, перемінна, звірська, вперта. Про подібний бій ніколи до цього часу не розповідала ніяка давність, хоча вона й оповідає про такі діяння, величніше яких немає нічого, що можна було б спостерігати в житті, якщо лише не бути самому свідком цього дива.
208. Якщо вірити старим людям, то струмок на згаданому полі, що протікав низькими берегами, дуже розлився від крови з ран вбитих, збільшений не зливами, як бувало звичайно, але розбурханий від незвичайної рідини, він від переповнення кров’ю перетворився у справжній потік. Ті ж, яких нанесена їм рана гнала туди від пекучої спраги, тягнули струмені, переповнені кров’ю. Заскочені нещасним жеребом, вони ковтали, коли пили, кров, яку самі вони — поранені — й проливали» [141, с. 212].
Битва йшла на самознищення. Переваги ні на чийому боці після першої доби бути не могло.
Як ми знаємо, в Каталаунській битві загинуло 165 тисяч осіб. Навіть якщо до них додати попередні втрати — 15 тисяч гепідів та франків, то кількість загиблих людей становитиме 180 тисяч. Тобто залишилося ще не менше 320 тисяч воїнів, а це приблизно по 160 тисяч війська з обох боків. Слід мати на увазі, що у подібних рукопашних битвах, як правило, гинула однакова кількість воїнів протиборчих армій.
Зазначимо, що з боку римлян і вестготів поліг один із керівників битви — король вестготів Теодорід. Послухаємо Йордана:
«209. Там король Теодорід, об’їжджаючи військо для його підбадьорення, був збитий з коня й розтоптаний ногами своїх же, він закінчив своє життя, перебуваючи у віці зрілої старости. Деякі говорять, що він був убитий списом Андагіса (представник остготського королівського роду Амалів, секретарем у них служив Йордан. — В.Б.), з боку остроготів, які тоді підкорялись правлінню Гатила…
211. Торісмуд, син короля Теодоріда, який разом з Аецієм захопив раніше пагорб й витіснив ворогів з його вершини, гадаючи, що він підійшов до своїх військ, в глуху ніч наштовхнувся, не підозрюючи того, на візки ворогів. Він хоробро відбивався, але, поранений у голову, був скинутий з коня; коли свої, завдяки здогадці, звільнили його, він відмовився від подальшого наміру
