Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
«У III–IV ст. Середня Наддністрянщина стала одним з найважливіших районів поширення черняхівської культури, яка, на думку дослідників, включала фракійські та готські (гетські. — В.Б.) компоненти» [147, с. 33].
«Наприкінці І тисячоліття після Р.X., за Літописом Руським, у наддністрянській смузі жили племена тиверців. Назва «тиверці» походить від стародавньої назви Дністра — Тірас. Анонімний баварський географ в середині IX ст. зазначає, що на землях тиверців було 158 укріплених градів, а Літопис Руський додає: «суть грады их и до сего дня»… У Кам’янці в ці часи, правдоподібно, існувало поселення, яке функціонувало під охороною укріплення, розташованого на терені Старого замку. На головному замковому дворі архітектурно-археологічними дослідженнями було відкрито залишки оборонного рову, датованого VIII–ІХ ст,.. а також пальчасту бронзову фібулу VI–VIII ст…» [147, с. 33].
Отож, територія міста Кам’янець була заселена предками праукраїнців з далекого І тисячоліття нової ери. Геродот і давні античні греки називали нас скіфами і сарматами, давні римляни — гунами, а пізні візантійці та германці — тиверцями. Так було впродовж тисячі років по Різдву Христовому.
Ось що про нас написав візантійський імператор Костянтин Багрянородний (905–959) У праці «Про управління імперією»: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].
Із усього вищенаведеного можна зробити висновок: Кам’янець, як людське поселення, виник на рубежі епох — старої і нової ери; населений був людьми, які трималися своєї землі і залишили по собі видимі сліди. То наші сусіди, ближні та дальні, впродовж тисячоліття величали нас: скіфами, сарматами, гетами, гунами, тиверцями, уличами, сколотами, склавами тощо. Проте віками це був один народ — українці (русичі)! Автор розуміє, що відбувалися якісь постійні рухи населення — війни, міграції, затоплення, землетруси тощо, але змушений констатувати: усі так звані носії теорії міграційного походження України — є зацікавленими людьми. Зазначимо: професор Віктор Петров (виданням наукової спадщини якого останніми роками займається професор В’ячеслав Брюховецький) у праці «Походження українського народу» ствердив досить впевнено: «Ми підійшли таким чином до основного питання: в якому генетичному зв’язку стоїть етнічно українська людність до трипільської, яка заселювала лісостеп правобережної України 5 тисяч років тому? Професор Щербаківський відповідає на це питання позитивно. Англійський вчений Геддон справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, тільки ж від неоліту, тобто не менше 5 000 літ (часи трипільської культури. — В.Б.)» [137, т. 2, с. 1009].
Тому не дивно, коли польські хроністи переконували нас, українців, що Кам’янець заснований у XIV столітті, а їхня, католицька релігія, панувала на нашій землі з давніх-давен. Це була теорія звичайного окупанта. Вони тому й зберегли для нас оті знамениті грамоти Коріатовичів про наділення Кам’янця землею, немовби він не володів своєю землею багато років до того часу.
А московити, звичайно, всю ту потужну польську брехню удосконалили, а для того, щоб знищити будь-які сліди нашого минулого, спалили, скоріше за все, навіть копії польських вигадок.
Сьогодні в Україні прийшли часи називати речі та події своїми іменами…
Шановна Ольга Анатоліївна Пламеницька зробила цілком правильний висновок, заявивши: «Існування Кам’янця на р. Смотрич перед золотоординською навалою було доведено архітектурно-археологічними дослідженнями (і не тільки. — В.Б.). В 1964–1969 рр. Є. Пламеницька відкрила фрагменти мурованих фортифікацій ХІІ–ХІІІ ст. у Старому замку, а в 1980–1981 рр. — залишки дерево-глинобитних жител ХІІ–ХІІІ ст. під середньовічною мурованою житловою забудовою Старого міста…» [147, с. 34].
Слід також визнати, що хан Батий у 1240–1241 роках не завойовував Пониззя, що дослідила й шановна Ольга Анатоліївна. Послухаємо: «Під час першого… походу на Русь і Європу (1240–1241 рр.)… (татари. — В.Б.) оминули Пониззя, відокремлене Амадоцьким озером від основного театру військових дій… Через це маршрут Батия з Києва на Володимир пройшов по дотичній до північного берега озера найкоротшим шляхом. Ординці повернулися на Пониззя вже після… (погрому. — В.Б.) західних земель…. (у 1255 році. — В.Б.). Але й тоді вони не спустошили краю. Його врятувало визнання 1255 року тогочасним правителем Пониззя Милієм протекторату Золотої Орди… Гадаємо, це був прояв (з боку Милія. — В.Б.) військової дипломатії, якою завжди керувалося Пониззя… невдовзі «татари» стали «отчичами й дідичами Подільської землі» [147, с. 39].
Хотілося б зазначити помилку, якої свідомо допускалися українські історики, керуючись запущеними московськими «доважками брехні». Татари як такі не могли бути «отчичами й дідичами Подільської землі». Тими «отчичами и дідичами» могли бути тільки хани — володарі Золотої Орди. А впродовж століть XIII і XIV (з 1255 до 1362 року) такими володарями були виключно хани Чингісиди. Отож, «отчичами и дідичами Подільської землі» до Синьоводської битви 1362 року могли бути тільки хани з роду Чингісидів. Це слід знати як аксіому, і не верзти московських «доважків брехні». Бо навіть Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) стверджувала, що абсолютно всі землі Золотої Орди належали родові Батия (Чингісидам)…
Перейдімо до подальшого розгляду подій. Так-от, в українській історичній науці досі не існує аналізу впливу на руські князівства, зокрема на Пониззя походу Гедиміна 1320 року на Київ. Хоча багато істориків визнають, що в руських (українських) землях уже в 30–50–х роках XIV століття відбулись досить-таки помітні зміни. Наприклад, професор Войтович стверджує, що Пониззям уже на початку XIV століття правив князь Дмитро з роду Рюриковичів, а напередодні Синьоводської битви — руський князь Федір Дмитрович. І то не голослівні заяви. Князь Федір Дмитрович цілком достовірна історична особа. Послухаємо Ольгу Пламеницьку: «Втім, з огляду на дослідження Л. Войтовича, особа князя Федора Дмитровича отримала ідентифікацію. Дослідник вважає, що 1062 рік за вірмено-григоріанським літочисленням приблизно відповідає 1362 року, і що в латинській копії при датуванні грамоти було помилково названо дату за вірменським календарем. А тоді князь Федір Дмитрович міг бути сином подільського князя Дмитра з роду Мономаховичів, який правив
