Велика історія України - Микола Голубець
З черги, остаточне зєдинення Польщі з Литвою (1569), попереджене анексією українських земель Литовсько-Української Держави, поставило могутню польську імперію віч-навіч імперіалізму Москви й Туреччини, що нарівні з Польщею змагали до володіння над берегами Чорного Моря.
Скріплена остаточною перемогою над хрестоносцями й забезпечена від сходу Польща, пробувала поширити свою імперіялістичну політику на Чехію й Угорщину, але без тривких успіхів. Вся її сила й майбутнє оперлися на південньому сході, на територіях колишньої Київської Держави. Замирившися з німцями, поляки мусіли вийти в конфлікт з найблищим сходом - Московщиною й Туреччиною, що мала все на свої послуги страшну Кримську Орду.
В такому складі сил на сході найшлася бездержавна Україна, що незабуваючи про традиції Великої Київської Держави, цілими століттями змагає відбороти свою незалежність.
Для цього вживає вона всіх засобів і шляхів, від революційних зривів, до використовування політичних ускладнень, раз ураз шукаючи собі союзників, що для них незалежність України булаб основною програмою політичної рівноваги на європейському Сході. Тимто й пояснюються ті мінливі й нетривкі концепції української політики, що цілими століттями хитається поміж Польщею-Москвою й Туреччиною-Кримом. В тому крузі політичних ускладнень лягла вся суть і вся трагедія дальшої історії України…
Польсько-литовська унія, заключена 1569 р. в Люблині, попереджена приєднанням до Польщі тих українських земель, що, по розвалі Галицько-Володимирської Держави, ввійшли в звязок з Литвою, становить дуже важний етап польської експанзії на схід. За винятком Сіверщини, що, поволі й поневолі ввійшла в межі новоствореного. Московського Царства, опинилася під Польщею вся Україна. До підбитої в XIV-XV ст. Галичини й Холмщини, приєдналася тепер Київщина з Задніпрівям, Волинь та Поділля; розєднані дотепер, польсько-литовським кордоном, вони знову обєдналися, щоби, під польською владою, ділити спільну долю й недолю, зажити спільним, культурно-національним життям, спільним горем і спільними надіями на майбутнє.
Правда, до повного зрівнання західньо-українських земель зі східньо-українськими, не дійшло під Польщею ніколи. Два століття влади Польщі над Галичиною й Холмщиною, що попередили прилучення решти українських земель, не проминули безслідно. Ополячення «верхів» західньо-українського громадянства, кольонізація західньо-українських земель, а в першу чергу міст, неукраїнським елєментом, закріпощення селянства, пішло тут скоршим ходом і сягло куди глибше, аніж те, в пізніших сторіччах, могло статися на східньо-українських землях. Польща опанувала Галичину й Холмщину в хвилину її найбільшого державно-політичного занепаду й не полінувалася використати цього в свою користь. А всежтаки, приєднання східньо-українських земель до Польщі мало свій благодатний вплив на західньо-українські землі, що без того, булиб може й зовсім пропали для майбутнього, державнотворчого життя цілої України,
Так звані «Червенські Городи», тобто західня частина пізнішої Галичини й Холмщини, були, здавен давніх, ласим куском для польського займанництва. Вже Володимир Великий мусів, збройною рукою, привертати їх до складу Київської Держави, а син його Ярослав-Мудрий теж мусів їх обороняти перед польським заливом, що по ріжних перипетіях, мирних та ворожих, остаточно переміг у половині XIV ст.
На Галичину, осиротілу по смерті останнього свого суверена (Болеслава-Юрія) й розхитану боярськими «крамолами», вдарила найсильніша хвиля польського напору. Перехід велитенських просторів землі, відібраної від неприхильного Польщі боярства, в руки польських вельмож і шляхти, кольонізація міст польським, німецьким і взагалі неукраїнським елєментом, врешті політична місія, що взяла її на себе латинська церковна єрархія, дуже скоро зробили своє. Старі, боярські роди зникли з поверхні життя, разом з своїми маєтностями й державно-політичними аспіраціями. Одних згнобила влада, за неприхильність до себе, другі виемігрували за межі польської займанщини, треті ополячилися, а останки, збіднілі й обезправлені, вернулися в народню масу, з якої вийшли перед століттями. Решти доконав т. зв. «єдлинський привілей» короля Ягайла з 1430 р., що, на просьбу української шляхти Галичини, зрівняв її в правах і обовязках з шляхтою корінної Польщі. Чотири роки пізніше, теж на бажання галицької шляхти, зрівняно устрій, судівництво й адміністрацію Галичини з такими самими установами Польщі.
Виразом цього зрівнання був адміністративний поділ західньо-українських земель на воєвідства: «Руське», створене з земель - львівської, галицької, перемиської й сяніцької, «Подільське», з західнього Поділля й пізнішої Борщівщини, та «Белзьке», створене з повітів - цішанівського, равського, белзького, сокальського, частини жовківського, камінецького, брідського й південньо-західньої окраїни Волині Прираховану до Руського воєвідства Холмську землю, залишено нарізно від решти західньо-українських земель. В столицях земель заведено виборні, земські суди, а по деяких, як у Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлі, Скалі, Буську, Камянці Подільському, Лятичеві, Белзі, Городні, Красноставі, установлено старостинські («гродські») суди. Шляхта тих земель, як повноправна суспільна верства, впливала на хід внутрішньої й закордонної політики держави через соймики, що збіралися - в Грубешові для Холмщини, у Буську для Белзчини, в Мостиськах для Перемищини, в Камянці для Поділля, в Сяноці для Сяніччини, у Вишні (Судовій) для Львівщини й у Теребовлі для Галицької землі.
Нарівні з загалом польської шляхти, галицька, шляхта була звільнена від усяких тягарів (як співпраця при будові замків) і податків (за винятком «ланового», по два гроші від лану); вона була зобовязана до воєнної служби тільки в обороні держави, а вільна від походів поза її кордони. Маючи такі великі права, а майже жадних обовязків, шляхта зросла в силу й багатство, здобуті кривдою інших суспільних верств, тобто міщанства, а головно, цілком обезправленого селянства. Правда, поміж шляхтою і селянством існувала ще посередня верства, це «загородна» або «ходачкова» шляхта. Вона жила більшими гніздами малоземельних хліборобів на панських, шляхетських і королівських землях, за що була обтяжена певними повинностями в користь землевласників. Вона то, рекрутуючись з колишнього українського боярства, позбавленого своїх привілеїв і маєтностей, відсунута на сірий кінець суспільно-громадського життя, дуже довго притримувалася предківської віри й національности тоді, як повноправна українська шляхта дуже скоро цілком ополячилася. Зрівнана з польською шляхтою в правах, вона старалася дорівнати їй звичаями, мовою й культурою. Вже в XVI ст. гине слід по українських, боярських родах, а й дрібна шляхта, що притримувалася своєї національности, належить до винятків. Українська шляхта Холмщини й Підляшша, ополячилася куди швидше, ніж галицька.
Про становище українського міщанства в рямцях магдебурського права, що, складене католиками для католиків, нехтувало «схизматиків», ми вже говорили. З урядових переписів західньо-українських земель, переведених у половині XVI ст. (1563-1565 рр.) довідуємося доволі докладно про суспільне становище й долю західньо-українського селянства. Воно, більш-менш, подібне до становища
