Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Повернемося знову до К.Д.Кавеліна як науковця, громадянина, виняткової постаті в російській історіографії. Він вперше відважився (в новітні часи) привідкрити найінтимніші сторінки історії Росії. Його вчинок можна прирівняти до наукового подвигу, акту громадянської відваги досить рідкісного серед освічених верств суспільства.
К.Д.Кавелін вийшов з середовища дворян середньої заможності. Його мати за походженням шотландка. У 1839 році він закінчив юридичний факультет Московського університету. Плідно працював і здобув визнання як історик, етнограф, філософ, цивіліст. Правдоподібно, що домашня атмосфера, позбавлена агресивного патріотизму, і юридична освіта, яка загострила логічне мислення, дали можливість Кавеліну подивитися на згадану проблему зовсім іншим, незашореним поглядом.
Праця «Думки і нотатки про російську історію» була його останньою науковою розробкою на історичну тематику. До нього неодноразово зверталися близькі з проханням відновити свої історичні дослідження, але він уперто відмовлявся, пояснюючи, що в галузі російької історії ним було зроблено все, що можна було зробити. Якась дуже значуща заява. Можливо, з глибоким підтекстом. Можна допустити, що вчений намагався спрямувати російську історичну думку в інше, більш наукове русло і звільнити її від рабського обов'язку слугувати державній ідеї.
У березні 1867 р. в газеті «Москва» з'явилася стаття за підписом I.В.Бєляєва з приводу кавелінських «Думок». Насторожував уже сам факт публікації статті в газеті, що було певною формою звернення зі сторони опонента за підтримкою до широкого кола читачів. Професор Кавелін помістив свої «Думки» в елітарному журналі «Вестник Европы», тим самим забезпечуючи відповідний рівень можливої дискусії без демагогічних закидів. Самої статті I.Беляева не маємо, але з тексту «Ответа И.В.Беляеву» Кавеліна можемо зробити висновок, що опонент закидав автору «Думок» твердження про окремішність розвитку Ростова уже в XI–XII століттях, начебто Ростово-Суздальське князівство треба розглядати, як зовсім окреме, не пов'язане з Руссю державне утворення. І.В.Бєляєв наводить свої аргументи і робить такий висновок: «Все це ясно доказує, що Ростов набагато раніше XII століття жив спільним життям і з Полоцьком, і з півднем». [47] Він застосовує тут чисто совєтський полемічний прийом: приписує опоненту те, чого він ніколи не стверджував, а потім його критикує. Закид Кавеліну міг легко набрати політичного забарвлення і мобілізувати великодержавних патріотів на боротьбу з такими поглядами, що не входило в його плани.
Чи можна припустити, щоб І.В.Бєляєв — професор Московської духовної семінарії, відомий письменник, автор популярних книжок на історичні геми не зрозумів деяких положень «Думок». Не підлягає сумніву, що зрозумів, тільки не бажав взяти до відома. Свідомо підмінює історію народу історією держави, маючи за приклад сусідню Австро-Угорщину. Її історія не є тотожна з історією чехів, словаків, українців чи хорватів. І все ж безсоромно приписував погляди, які без особливих натяжок можна зарахувати до антидержавних, або м'якше до антипатріотичних. Кавелін змушений за це виправдовуватися: «Заперечення п. Бєляєва, — пише він, — очевидно, засновані на непорозумінні. Державну єдність російської півночі і півдня, сходу і заходу, — якщо тільки йде мова про державну єдність у варязьку епоху нашої історії — я ніколи не відкидав». [48] Далі Кавелін пояснює те, що так виразно і повно висловив у своїх «Думках»: «Так чи інакше, але руське плем'я проникло до інородців під виглядом панування і завоювань, або під виглядом колоній. Влада і верхні верстви тому були руськими, і вони-то нерідко перешкоджають угледіти під ними інородницьку основу, особливе в початках, коли колоністи зберігають ще живі зв'язки і спогади про свою батьківщину і тягнуться до неї, нічим не відрізняючись від населення, з середовища котрого вони вийшли». [49] Професор Бєляєв мав би зрозуміти з праці Каве-ліна цей ясно висловлений погляд на етнічну основу російського народу, але, як було зазначено вище, не забажав. У час, коли відбувалася згадана дискусія, історія стародавнього світу була невід'ємною складовою середньошкільної (гімназійної) навчальної програми. Доля Римської імперії, котра латинізувала мову багатьох підкорених народів, була відома. Відомий і процес, який призвів не до створення римського народу, а до утворення чисельних європейських народів так званої романської групи. Такий розвиток подій не був таємницею для освічених людей позаминулого століття. I те, що проф. Бєляєв оминає етнічне питання, котре є ключовим у Кавеліна, а закидає автору стремління відокремити історію Росії від Русі, стало грізним сигналом для Кавеліна. Він знову змушений був виправдовуватися: «У зауваженнях пана Бєляєва, котрі в тому випадку є вірним відгомоном загальноприйнятих поглядів, просвічує недовір'я до розрізнення давнього руського населення на різко визначені групи. Цим розрізненням так зловживали в останній час поляки і французи, що воно мимоволі здається якимось зумисним посяганням на органічну єдність і цілість племені». [50] Поза сумнівом; що інсинуації І.Бєляєва були сприйняті К.Д.Кавеліним з усією серйозністю. Він резюмує в цій делікатній справі менш категорично: «Так, здається, слід пояснювати і народження великоросійської гілки, котра, мабуть, молодша від інших гілок руського племені». [51]
Привертає увагу поява обережності у позиції Кавеліна. Він вживає такі слова, як «здається», «мабуть». Найбільш пікантним є закінчення епопеї з «Відповіддю І.В.Бєляєву», — закінчення в стилі «а ля рюс». Проф. Кавелін її не опублікував! Стаття була знайдена в його архіві і опублікована після його смерті! Очевидно, не хотів або боявся розворушити осине гніздо великодержавних патріотів, які жодних наукових доказів стосовно цього питання до уваги не брали. Тому стає зрозуміло, чому історик втратив зацікавлення розглядати прилюдно інтимності російської історії, як і зрозумілим його рішення більше не писати на ці теми. Боявся привернути увагу до
