Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Микола Костомаров, котрий заслужив собі пікантну політичну характеристику у совєтських ідеологічних наглядачів як «російський історик, український націоналіст», згадує, що молодь почала ставити доречні питання: «Чому це у всіх історіях розповідають про видатних державних діячів, інколи про закони і установи, але немовби нехтують життям народної маси? Бідний селянин, землероб, трудівник немовби не існує для історії». Новий підхід до висвітлення рідної історії не завоював прихильності серед російських істориків, але спричинився до ситуації, коли оминати ці питання стало набагато складніше. Деякі з них наважилися, у міру своєї наукової сумлінності, відобразити творення на нових землях нової спільноти і показати її вплив на формування держави.
Останнім з видатних російських учених, що наважився розглядати етногенез як об'єкт вивчення, був визначний історик професор В.О.Ключевський (1841–1911 рр.), який зайняв кафедру після смерті С.М.Соловйова. Історію Росії він ділив на три періоди: Київську Русь, Московську Русь і Росію Петербурзьку. Московська Русь, на його думку, є генетичним продовженням Київської Русі. У цьому питанні він дотримувався великодержавної схеми, але, на противагу своїм попередникам, відважився спробувати вникнути в суть етногенезу росіян. Продираючись крізь нетрі цього дражливого питання, він допустився просто дитячих прийомів в обороні великодержавних позицій, які тепер викликають у підготовлених читачів іронічну посмішку. За В.Ключевським, унаслідок колонізації слов'янами північно-східних земель, де жили фінські племена, яких колоністи асимілювали, витворився тип «великороса» з дещо відмінними фізіологічними рисами. Він зазначає: «Наша великоруська фізіономія не зовсім точно відтворює загальнослов'янські риси. Інші слов'яни, визнаючи в ній ці риси…». [37] Тут ми зупинимося, бо нам спробують накинути, так собі між іншим, дуже проблематичні твердження як щось загальноприйняте, як аксіому, яка не вимагає доведення, навіть найпростішого пояснення. А хто ці «інші» слов'яни, що так авторитетно визначають у «великоросів» слов'янські риси?
Уважний читач мусить визнати, що питання, які виникають. — це не чіпляння до окремих висловів, а цілком закономірні претензії, які випливають із незрозумілого тексту і посилань на невідомі джерела. Що тільки не робиться, аби затемнити своє минуле! Далі ще цікавше: «…однак підмічають і деяку сторонню домішку, а саме: вилицюватість великороса, переважання смаглявого кольору обличчя й волосся і, особливо, типовий великоросійський ніс, який лежить на широкій основі, з великою ймовірністю пояснюють фінським впливом». [38] Дочитавши останні слова, почуваємо себе розгубленими. Невже аж так зле з нашими можливостями сприймати не дуже складний текст, чи може щось не в порядку в писаннях пана професора?! Повторимо ще раз прочитане: значить «великороси перейняли у фінів колір обличчя і волосся, вилицюватість, і форму носа. Річард Пайпс (американський історик, професор, подає ще додаткову рису — «малі очі». [39] З такими зовнішніми даними начебто й не випадало признаватися до слов'ян, якщо дотримуватися характеристики професора Ключевського. Мимоволі закрадається підозріння, що ми не в змозі зрозуміти його виклад.
На прикладі В.Ключевського пересвідчуємося, як фальшива концепція походження може запровадити видатного вченого в ситуацію, в якій він виглядає щонайменше несерйозно. Він міг би цього уникнути, однак йому забракло відваги виявити все, що він знав на цю тему. Без сумніву, в середовищі істориків багато дечого було відомо, але не доходило до обговорення цих питань на сторінках наукової літератури. Професору В.Ключевському забракло також відваги зробити висновок з тих фактів, які сам же письмово оприлюднив. Мила його серцю концепція єдиної Росії заслонила йому здатність глянути на рідну історію незашореним поглядом.
Наукове бачення історії знайшло свого найвидатнішого виразника в яскравій постаті професора К.Д.Кавеліна (1818–1885 рр.). Пройшло вже понад 130 років з часу публікації його праці «Мысли и заметки о русской истории», а вона не втратила своєї наукової цінності й сьогодні. Свого часу вона випереджувала своєю об'єктивністю праці інших істориків на цілу епоху. Донині російські історики не відважуються прийняти його поглядів або заперечити їх. У першу чергу, це стосується проблеми етногенезу російського народу. Професор Кавелін не зупинився навіть перед політичною гостротою цього питання. Його погляди суперечили державній ідеології. З небувалою відвагою і науковою сумлінністю він висвітлив цю тему, переступивши через «табу» російської історії.
Перед тим як ознайомити читачів з поглядами К.Д.Кавеліна на дану проблему, просимо ще раз глянути на карту-схему розміщення літописних племен на території Східної Європи (кінець Х століття). Отож, професор Кавелін пише: «Почнемо з того, що ми прожили не тисячу років, а набагато менше. Розкриймо перший наш літопис, написаний у будь-якому разі не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросіян і перечислює різні відгалуження цієї гілки руського племені: називає північно-західні гілки того ж племені: кривичів (білорусів) і слов'ян, згадує ще радимичів і в'ятичів, які походять від ляхів; але, надивовижу, великорусів він зовсім не знав. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, мешкають за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії не згадується жодним словом». [40] І далі просто вбивчі слова: «Питається: що таке великоруси? Звідкіля вони взялися, коли до XI або XII століття вони не існували?» [41]
Кавелін стверджує, що східна гілка «русского племени» утворилася частково з переселенців із Малоросії
