Прокрастинація - Джейн Б. Бурка
Хоча поняття «маскулінного» і «фемінного» стали значно менш жорсткими, все ж вони можуть докладатися до прокрастинації. Жінки, які хотіли би досягнути успіху в «чоловічому світі», можуть боятися, що їх охрестять амбітними й агресивними — занадто «маскулінними», — і відкладають здійснення справ, котрі передбачають конкурування. Чоловіки, які відчувають тиск «маскулінності», можуть уникати успіху через страх, що їм доведеться відмовитися від їхніх «фемінних» рис — права бути м’якими, сумніватися та відчувати непевність, потребувати підтримки.
Усі ці чинники важливі, але вони не вичерпні. Нам також слід розглянути більш особисті переживання, через які чоловіки й жінки уникають успіху і знаходять вихід у прокрастинації. Нижче наводимо кілька найтиповіших психологічних ситуацій, що свідчать про страх досягнути успіху.
Типові причини уникання успіху
Успіх ставить надто високі вимоги: мені краще здатися
Деякі люди переживають, що успіх вимагатиме від них забагато — більше ніж вони можуть віддати. Оскільки робота над досягненням успіху вимагає чимало часу, зусиль і відданості, деякі люди вважають, що їм це не до снаги. Безпечніше утриматися, відступити. Ось кілька можливих варіацій.
Конкуренція: або так, або ні. Відкладаючи на потім, прокрастинатори виглядають незацікавленими у конкурентній боротьбі та байдужими до винагород у разі перемоги. Прокрастинація створює враження, що вони готові до усіх варіантів розвитку подій («або так, або ні»), адже вони не докладають максимальних зусиль.
Люди, які бояться невдачі, обирають не конкурувати, тому що бояться програти або здатися слабкими чи не такими, як треба. Однак люди, які бояться успіху, обирають не конкурувати, тому що бояться перемогти. Вони прокрастинують, щоби приховати свої амбіції, адже вважають, що конкурувати неправильно в принципі. Тож вони не надсилають заявки на отримання посади до моменту, коли час, відведений на прийняття заявок, майже сплив; вони відкладають тренування з бігу на марафонську дистанцію, і тому не можуть бути серйозними супротивниками у перегонах; вони відкладають навчання зі словами «крім оцінок, є й інші важливі речі» і вже не можуть змагатися за отримання стипендії на навчання в аспірантурі.
Шон — архітектор, він усе життя мріяв про власну архітектурну фірму. У нього добре розвинене творче мислення, але він відкладає розробку проектів, які крутяться у нього в голові. В результаті, він ніколи не вкладається в графік. Інші дизайнери неофіційно просять його поради, але ніхто не хоче працювати над проектом разом із ним через те, що він не вміє дотримуватися термінів. Шон мучиться через те, що стримує себе. «Ненавиджу себе, коли мені не вдається перенести моє бачення на екран комп’ютера. Мої чудові ідеї існують лише у мене в голові, де більше ніхто не може їх побачити. Якби іншим справді сподобалися мої креслення, я пишався би собою, але й відчував би себе незручно. Коли я чую багато компліментів, я нервуюсь. Я ніколи не зможу відкрити власну фірму, якщо продовжуватиму в тому ж дусі». Шон ставить під сумнів свій талант і зосереджує увагу на поганих звичках і злості на себе. Однак ця стурбованість може бути способом забутися. Хоча Шон витрачає багато сил на переживання через те, чого він не робить, він рідко думає про те, що чекає на нього по той бік цілі. Що було б, якби йому вдавалося завжди показувати свої проекти і в нього таки була би власна архітектурна фірма?
Ми попросили Шона зважити «небезпеки виправлення»[27]; у його ситуації це можливі негативні наслідки того, що він матиме власну фірму. «Я був би центром уваги. Усі звертали би увагу на те, чи успішний в мене бізнес, чи ні. І якщо ти створив один справді цікавий проект, який буде реалізовано, люди очікують, що ти все робитимеш по-новаторськи. Щоб так і було, мені доведеться почати реально на себе тиснути і працювати безперестанку. У мене може ніколи не бути вільного часу, аби розважатися та лінуватися». Прокрастинуючи, Шон зменшує свої шанси на успіх — це захищає його від розкриття таємниці і потрапляння в пастку життя під високим тиском, чого, на його думку, він не хотів би.
Переживання про те, що очікування зростуть, — типова тривога людей, які бояться тиску успіху. Один прокрастинатор висловив це досить наочно: «Це наче брати участь у змаганні зі стрибків у висоту. Спортсмен місяцями тренується, готується фізично і розумово, знову й знову пробує досягнути до планки і побити рекорд. А тоді, коли він таки зумів стрибнути вище, ніж будь-коли раніше, що він бачить? Що йому підняли планку».
Страх зобов’язань. Ще один непрямий спосіб залишатися поза увагою й уникати конкуренції — це відкладати взяття на себе зобов’язань. Якщо ви не берете на себе обов’язків, ви не можете рухатись у жодному напрямі та не можете стрімголов мчати до успіху. Як стверджує Зак, «успіх схожий на ескалатор. Коли ти стаєш на нього, ти можеш зійти лише на верхній сходинці». Прокрастинатори, що бояться застрягнути на ескалаторі, відмовляються ставати на нього. Вони можуть займатися величезною кількістю справ, мати безліч інтересів, і в результаті, будучи зайнятими, вони виявляються заблокованими, не в змозі рухатися до жодної конкретної цілі.
Прокрастинаторам, які бояться невдачі, складно брати на себе обов’язки, тому що вони страхаються помилок і неправильних кроків. Люди ж, які бояться успіху, переживають, що їхнє зобов’язання затягне їх у процес конкурування і змусить змагатися за успіх раніше, ніж вони будуть до цього готові. Прокрастинація — це їхній спосіб загальмувати.
Я стану трудоголіком. Деякі прокрастинатори, які бояться успіху, переживають, що, якщо вони перестануть бити байдики і займуться ділом, то працюватимуть увесь час і більше ніколи не матимуть можливості байдикувати. Вони проти власної волі якимось чином перетворяться на трудоголіків, що безкінечно ішачать і чиє життя є нескінченною чередою днів і ночей за роботою.
Одна письменниця-фрілансерка пояснювала, як прокрастинація рятує її від цього гнітючого фатуму: «Якщо я розпочну за три тижні до визначеного терміну, я безперестанку працюватиму всі ці три тижні. Або ж я можу зачекати, поки у мене залишиться всього три дні, тож я вбиватимусь за роботою всього три дні. Отож я ще поживу два з половиною тижні». Наче робота, сама по собі, візьме верх і перетворить її на робота, поза її волею: «Щойно я візьмуся за роботу, мене буде неможливо зупинити. Я сприйматиму людей як перешкоди на своєму шляху і не матиму бажання спілкуватися з ними. А тоді вони не матимуть бажання спілкуватися зі мною».
Що цікавого в цьому баченні розвитку подій — це те, що успіх у кожному разі веде до втрати
