Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів

Індивідуалізація виконання покарань і застосування заходів виправлення базується на врахуванні таких перерахованих в законі ознак: характеру скоєно­го злочину, тобто чи є він насильницьким, корисним, чи направлений проти конкретного громадянина або суспільства в цілому, чи носить він антидержа­вний характер; ступеня тяжкості скоєного злочину тобто злочин невеликої чи середньої тяжкості, тяжкий чи особливо тяжкий (ст. 12 КК); особистості засу­дженого, тобто ступеня соціально-моральної зіпсованості, яка визначається тривалістю й інтенсивністю минулої кримінальної діяльності, рецидивом зло­чину; поведінкою засуджених, тобто ступенем виправлення з точки зору став­лення до праці, і дотримання встановленого порядку відбування покарання чи, навпаки, злісним порушенням установленого порядку відбування покарання (ст. 133 КВК).

1. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засудже­них, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за ви­нятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встанов­лених вироком суду.

3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визна­чається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкрет­ного виду покарання.

1. Правовий статус — це юридично закріплене становище особи в держа­ві й суспільстві або сукупність прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб. Стосовно фізичних осіб у правовій доктрині вирізняється декілька видів пра­вового статусу: а) загальний, або конституційний; б) спеціальний, або родо­вий; в) індивідуальний; г) статус іноземців, осіб без громадянства або з по­двійним громадянством; д) галузевий та ін. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального, який, своєю чергою, поділяється на правові ста­туси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (засуджених до громадських робіт, арешту, обмеження чи позбавлення волі тощо).

У теорії кримінально-виконавчого права правовий статус засуджених ро­зуміють як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов’язків, що залежать від призначеного виду кримінального пока­рання й поведінки в період його відбування. Тобто до змісту правового статусу засуджених окремими елементами традиційно включають: а) суб’єктивні пра­ва, б) законні інтереси і в) обов’язки засуджених.

2. Правовий статус засуджених незалежно від виду призначеного покаран­ня та його юридичні гарантії у кримінально-виконавчому законодавстві Украї­ни закріплюються вперше. У ч. 1 ст. 7 КВК України з цього приводу міститься принципове й важливе положення про те, що держава поважає і охороняє пра­ва, свободи і законні інтереси засуджених.

Правовий статус засуджених, безумовно, базується на загальному право­вому статусі людини і громадянина. Стаття 63 Конституції України закріп­лює, що засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за ви­нятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Інакше кажучи, на них поширюється більшість прав і свобод, передбачених розді­лом ІІ Основного Закону. Засуджені залишаються громадянами України, не­зважаючи на те, що вони вчинили злочин, заподіяли шкоду іншим громадя­нам, державі чи суспільству (ст. 25 Конституції України). Тобто держава не відмовляється від своїх засуджених громадян, не тільки поважає, а ще й охо­роняє їхні права, свободи та законні інтереси так само, як і законослухняних громадян.

3. Із цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених мо­жуть обмежуватися тільки законами, а не іншими нормативно-правовими ак­тами. Ці конституційні положення знайшли своє відображення додатково і у ч. 2 ст. 7 КВК України. При цьому слід виходити з того, що покарання, по суті, є заходом примусу і для досягнення його цілей права та свободи засуджених повинні обмежуватися. Ступінь обмежень, безумовно, залежить від виду кри­мінального покарання, призначеного судом. Найменшу кількість обмежень пе­редбачено при виконанні покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, найбільшу — при виконанні покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства. Наприклад, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, більш обмежені у правах і наділені специфічними обов’язками, порівняно із засудженими до виправних чи громадських робіт. Найбільша ж кількість обмежень в особис­тих, політичних і соціально-економічних правах встановлюється для засудже­них до позбавлення волі.

4. Засуджені до позбавлення волі, як і інші громадяни, мають право на життя (ст. 27 Конституції України), яке в умовах ізоляції від суспільства кон­кретизується в право на особисту безпеку (ст. 10 КВК); на повагу до своєї гід­ності; не можуть бути піддані катуванню, нелюдському або такому, що прини­жує їх гідність, поводженню, незважаючи навіть на порушення порядку і умов відбування покарання (ст. 28 Конституції України); на свободу світогляду і ві­росповідання (ст. 35 Конституції України, ст. 128 КВК), на користування рід­ною мовою (ч. 1 ст. 8 КВК) тощо.

Між тим, на підставі статей 12—13 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» засуджені до позбавлення волі обмежуються в конституційній сво­боді пересування і вільному виборі місця проживання (ст. 33 Конституції України); на підставі ст. 6 Закону України від 21 січня 1994 р. № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну» до відбуття покарання або звільнення від відбування покарання позбавлені права вільно залишати тери­торію України.

За Конституцією України засуджені до позбавлення волі обмежені в праві на особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Так, засуджені, їх речі і одяг, а також приміщення, в яких вони проживають, за