Україна: історія - Орест Субтельний

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, заповненої високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схожим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато українців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація помітно відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько 300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (13 %), німці (8%) та інші меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими, в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого величезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до , використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні політичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно сприятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й політичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не грала та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентичності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільнювався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції. В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товариство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький (професор української мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві відділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р. Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близько 13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими національностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції. У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний компроміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою, ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мови. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристократи свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закарпатців, які складали майже 70 % всього населення краю, були найбезправнішими з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мовою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволоділо чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створивши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ, піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Грекокатолицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були традиційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися українофільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р. зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

* * *

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст., незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяльності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели: сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалістично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борсалися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а національна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому прошарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами, а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни серед