Україна: історія - Орест Субтельний

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Просвіта» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та " інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи народовців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, прибічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі кооперативи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях — і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до еміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середовищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і належало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й складали близько 30 % загального числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже 80 викладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідомлюючи, що уряд не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й завдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львівському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для українців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призначення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Антоновича — Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фундаментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східної західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугували школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'язані з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів — романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія — і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, у романах «Boa Consrtictor» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя. А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем, якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іван Франко

Іван Франко

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими оповіданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швидкий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвінського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти задніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та молодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала організаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій, що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від невеликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі партії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержувалися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агонізували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїй відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були несподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подібних вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Бачинський у своїй книзі «Ukraina Irredenta» вперше став обстоювати єднання всіх українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх національне