Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Інколи це діло випадку: свого часу англійці були дуже свідомими переходу з XVI у XVII століття, тому що він збігся зі смертю Єлизавети і сходженням на трон Якова І, а то був справді важливий момент у суспільно-політичному житті. Те саме й 1900 року. Насамперед для англійців: той рік безпосередньо передував року смерті Вікторії, яка правила шістдесят чотири роки й дала ім’я добі. Але також для французів, які гостро відчували культурні зсуви, що зрештою сформували цілу добу fin-de-siècle.
Та навіть коли не відбувається нічого особливого, у ретроспективі ці секулярні віхи майже завжди стають точками відліку. Говорячи про XIX століття, ми знаємо про що говоримо саме тому, що ця доба має виразний набір ознак, якого набула задовго до свого закінчення. Ніхто не думає, буцім «1800 року чи близько того» світ якось відчутно змінився. Але 1860 року сучасникам було цілком зрозуміло, що відрізняє їхню добу від доби їхніх предків XVIII століття, і ці відмінності набули значення в тому, як люди розуміли свої часи. Треба сприймати їх серйозно.
А що ж із XX століттям? Що ми можемо про нього сказати — чи, може, як начебто пожартував про Французьку революцію Чжоу Еньлай, ще зарано говорити? Відкласти відповідь ми не можемо, адже саме XX століття вже позначили, інтерпретували, згадали і зганили повніше, ніж будь-яке інше. У найвідомішому з недавніх трактувань Ерік Гобсбавм пише про «коротке XX століття» (від Російської революції 1917 року до падіння комунізму 1989-го)[63] і про «вік екстремізму». Це доволі похмуре — чи в кожному разі розчароване — прочитання подій відлунює у працях низки молодих істориків: характерний приклад — Марк Мазовер, який назвав свою оповідь про європейське XX століття «Темним континентом».
У таких підсумуваннях безжальної хроніки, поза тим гідних довіри, біда в тому, що вони надто міцно тримаються переживань сучасників описуваних подій. Ера почалася з катастрофічної світової війни і закінчилася розпадом більшості світоглядних систем доби: навряд чи хтось озиратиметься на неї з теплом. XX століття від вірменської різні до Боснії, від сходження Сталіна до падіння Гітлера, від Західного фронту до Кореї — це неперервна оповідь про людське нещастя і колективне страждання, з якої ми вийшли печальнішими, однак мудрішими.
А що, як не починати із жахливого наративу? Якщо поглянути з нашого часу — та й не лише в ретроспективі, — у XX столітті відбулися знакові покращення загального становища людства. Завдяки медичним відкриттям, політичним змінам, інституційним інноваціям більшість населення світу жила довше та здоровіше, ніж цього можна було очікувати 1900 року. Крім того, хоч як дивно це звучить після сказаного вище, їхні життя були безпечнішими, бодай здебільшого.
Можливо, це варто розглядати як парадоксальність доби: усередині багатьох держав життя надзвичайно покращилося. Проте через небачене поширення міждержавних конфліктів неймовірно зросли ризики, пов’язані з війною й окупацією. Тож, з одного боку, XX століття просто продовжило розвиток і поступ, якими відзначилося XIX століття. Але, з іншого боку, воно стало прикрим поверненням до міжнародної анархії та насильства XVII століття, коли ще не було підписано Вестфальського договору 1648-го, який стабілізував міжнародну систему на два з половиною століття.
У перебігу подій сучасники зовсім інакше сприймали їхнє значення, ніж тепер його бачимо ми. Це може здаватися очевидним, однак очевидним не є. Російська революція та подальша експансія комунізму на схід і захід створили переконливий наратив неминучості, за яким капіталізм був приречений на поразку — чи у близькому майбутньому, чи у якомусь невизначеному моменті, який іще не настав. Навіть ті, кого від такої перспективи охоплював відчай, не вважали її малоймовірною, і відповідні висновки надали обрисів добі.
Сьогодні нам доволі легко це зрозуміти: 1989 рік — ще не таке далеке минуле, щоб ми забули, якою ймовірною багатьом здавалася перспектива комунізму (принаймні доки вони самі її не досвідчили). Зате ми геть забули, що найпереконливішою альтернативою комунізмові в міжвоєнні роки був не ліберальний капіталістичний Захід, а фашизм — особливо в італійській версії, яка наголошувала на зв’язку між авторитарним правлінням і модерністю, водночас відкидаючи (до 1938 року) расизм нацистської версії. На початок Другої світової війни було набагато більше людей, ніж ми воліли би, для яких значущим був вибір між фашизмом і комунізмом — і фашизм усерйоз розглядали як альтернативу.
Позаяк обидві форми тоталітаризму вже відійшли (інституційно, якщо не інтелектуально), нам важко пригадати часи, коли вони були значно переконливішими за конституційні демократії, які спільно зневажали. Ніщо не віщувало, що конституційні демократії переможуть у битві за серця й уми, а тим паче виграють війни. Словом, хоча ми слушно вважаємо, що у XX столітті панувала загроза насильства й ідеологічного екстремізму, ми не зможемо осягнути доби, якщо не зрозуміємо: насильство й ідеологічний екстремізм промовляли до значно численнішої публіки, ніж нам хотілося би вважати. Те, що з часом лібералізм узяв гору — хоча великою мірою завдяки реконструкції на зовсім інших інституційних підвалинах, — один зі справді неочікуваних поворотів доби. Лібералізм, як і капіталізм, виявив дивовижну здатність до адаптації, а чому це так — одна з головних тем нашої книжки.
Неісторикам могло би здатися, що це перевага — пережити події, про які пишеш. Спливаючи, час розставляє пастки: матеріальних доказів може бути мало, світогляд протагоністів може бути для нас чужим, звичні категорії («Середньовіччя», «Темні віки», «Просвітництво») можуть більше заплутувати, ніж пояснювати. Відстань теж може бути перешкодою: необізнаність із мовами й культурами може збити зі шляху навіть найстаранніших. Можливо, перси Монтеск’є[64] бачать культуру глибше за місцевих, але й вони можуть помилятися.
Однак обізнаність породжує інші дилеми. Історик може допустити вплив життєвих вражень на аналітичну безсторонність. Нас вчать, що науковець має відсторонитися від власного письма, і загалом це мудро: погляньмо, які бувають наслідки, коли історик стає важливішим (принаймні у власних очах) за історію. Але всі ми — продукти історії, маємо свої життєві спогади й упередження, і в деяких випадках їм можна знайти доречне застосування.
Я, народжений 1948 року, — майже сучасник історії, про яку пишу останніми роками. Принаймні дещо з найцікавіших подій за минулі півстоліття спостерігав безпосередньо. Це не гарантує об’єктивності чи бодай надійнішої інформації, однак додає свіжості підходу. Але присутність зумовлює якусь міру
