По секрету твоя - Рошаль Шантьє

— Яка ще гостя?

Відчула, як мене захльостують емоції. Не знаю, чому. Здається, нічого такого не сталося, адже до цього відбувалися й набагато гірші речі, але всередині накопичується неприємна куля, і я ніяк не можу її заглушити.

— Довгоочікувана, мабуть. Вечерю тобі готує, уявляєш? Не те, що я.

— Так, все, пішли, — сердито кидає, відчиняє двері і заходить до квартири разом зі мною.

— Марк, любий, ти прийшов! — доноситься з глибини квартири.

— Любий, — глузливо шепочу йому я.

— Віолетто, що ти тут робиш? — і ось здається, що він спокійний, але голос злий, загрозливий.

— Як що? Ми так давно не були разом, ось я й вирішила... Вечеря, свічки. З тобою було дуже-дуже... — кричить вона, а я завмираю. Просто ціпенію.

Марк обриває її на половині фрази.

— Віолетто, вийди нарешті сюди, — роззувається, вішає піджак, знімає з мене куртку. А я як ганчір'яна лялька.

— Було гаряче з тобою, я хотіла сказати, — повторює вона і випливає до передпокою.

Я ще раз зауважую, що вона красива. Натуральна, з милим ляльковим обличчям та непомітним макіяжем, який підкреслює, не псує.

Не знаю, чому стою. Напевно, бо поряд Марк і я хочу, щоб пішла саме вона, Віолетта, а не я.

М-да... От і поговорили…

— Я не пам'ятаю, щоб запрошував тебе, — каже, свердлячи англійку невдоволеним поглядом.

— У мене були ключі, пам'ятаєш, коли я йшла трохи пізніше… — вона затинається. Бо бачить мене.

Спочатку між брів залягла ледь помітна складочка, після чого брови злетіли вгору, а в очах промайнуло розуміння. Але все якось не так… З кислинкою награності чи що…

— А я подумала, це клінінг, — з упевненістю в голосі, вимовляє Віолетта.

— Це Таїсія, моя дівчина, — підтверджує її думки Марк.

— І твоя студентка по сумісництву, правда? Хоча не відповідай. І так зрозуміло. Чутки університетом гуляють, я спочатку не повірила…

— Ти повірила, Віолетто, — спокійно каже Аланьєв, — повірила, тому й прийшла. І ти не подумала, що вона клінінг. Он, навіть капці Таїни начепила. Їх не було, коли ти була тут.

Віолетта спалахує, її обличчя заливається рум'янцем. От я дурна. Зовсім не вмію себе відстоювати!

— Це неважливо, Марк. Я піду, даремно прийшла без дзвінка, — намагається втримати дещицю гордості. Видно, що він їй дуже подобається, але й мені він подобається теж, — Доброго вечора, Таїсія, — киває мені й перевзувається з моїх тапочок у стильні зелені туфельки.

— Ключі, Віолетто, — нагадує Марк і вона кладе зв'язку на полицю, — Доброго вечора ще раз.

Коли вона йде, я видихаю. Занадто галасно, мабуть.

— Все добре? — запитує Марк, підійшовши ближче і притискаючи мене до себе.

— Так, — чесно відповідаю я, хоч голова квадратна, — але ці капці я більше не вдягну.