Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

- Добре.

Звук клацання гучно прокочується повітрям, я спритно орудую ключами в зазубрині, все ще міцно тримаючи Олівію за руку, щоб не втекла, хоча ми ніби прийшли до якогось компромісу. Я натискаю на ручку, двері з легким скрипом відчиняються і Олівія влітає в будинок, роззуваючись і біжить відразу у ванну кімнату. Я чую, як на повну потужність включається кран у раковині, вішаю її сумочку на гачок і сам роззуваюсь.

- Не забудь вимкнути за собою кран, як минулого разу, - кажу я через плече у відчинені двері ванної, не впевнений, чи почула вона мене, а сам, ще нічого не підозрюючи, прямую до нашої спальні. У будинку напрочуд тихо і порожньо. На вулиці тепла погода, але в приміщенні немов спохмурніло і повіяло холодком. Я встиг помітити, що біля входу немає жодних її туфель, хоча, напевно, Кім просто кудись вийшла.

Заходячи до спальні, я відразу ж тягнуся до сорочки, розстібаю гудзики і знімаю її з себе, кидаючи на спинку. Мої очі кидаються на акуратно застелене ліжко. Кім казала мені, що ще трохи поваляється в ліжку, поки ми з Олівією поїдемо до лікаря...

До речі, де вона? Обернувшись, я різко застигаю, помітивши, що в приміщенні занадто тихо і порожньо.  

Я повільно оглядаю кімнату, дивлюся на порожні полиці комода, високі контури білої дерев'яної шафи... Кидаюся до неї і відчиняю дверцята. Пусто. Я різко видихаю.

Так ось у чому причина. Чому вона була такою вранці. Хотіла попрощатися чи як?

Я повільно обводжу поглядом порожню, спохмурілу кімнату і розумію, що Кім все-таки поїхала.