Поцілунок - Вікторія Міроненко

– Значить хокей не весь мозок відбив. 

– Це стереотип, як і те, що дівчина з кольоровим волоссям може бути відмінницею, – нагадав їй я. 

– Блять, Дєня, ти в такій дупі. Завтра в школі тобі хана. 

– Якось переживу. 

Вона важко зітхнула й пішла з кухні. Я просто впевнений, що вона пішла шукати інфу на Макса. 

Я ж написав хлопцю й скинув допис. 

“Я ж попереджав тебе” 

“У мене в інсті купа повідомлень. Під фотками теж.”

“Закрий всі сторінки. Я пів року не дозволяв нікому, окрім друзів писати мені”

Я зробив те, що він порадив, а потім повернувся до чату.

“Руся на мене ображена.”

“На її місці я б теж був ображений. Сподіваюсь в школі у тебе
завтра все буде не так погано, як у мене.”

“Сподіваюсь.”

“Все, мені час на тренування. Увечері напишу 😘”

“❤️”

Подруга пішла через півгодини, так і не виконавши свою обіцянку. Весь срач прийшлось прибирати самому. Довелось чистити також й всі повідомлення. Спочатку я читав, але після десятка одних і тих же повідомлень про те, куди дивиться моя мама, і як це сталось, я  видаляв навіть не дивлячись. Під вечір настрою взагалі не було. Навіть не зважаючи на те, що там були й добрі підтримуючі коментарі. А після розмови з Максом хотілось когось прибити. Бажано того, хто злив фотку. Йому теж почали писати всяку маячню про те, що це він винен. Блять, які люди обмежені. Максим вже як два роки відкрився. Та він робив це з власного вибору. Його ніхто не змушував. І все одно хлопець не був готовий до того, що на нього полилось. Навіть його батьки намагались “виправити” ситуацію й розповідали друзям, що це просто підліткова бунтарська фаза. Можу лише  сподіватися, що моя мама не буде говорити, що “це все неприродно” й “в мене просто не було нормальної дівчини”. Так, це все слова батька Макса. 

Веселощі в понеділок почались ще зранку. Я півночі не міг заснути, тож  ледве розплющив очі, коли продзвенів будильник. Вже коли зібрався виходити прийшло повідомлення від Русі:

“Бля, краще тобі сьогодні тут не з’являтися. Всі тільки й дивляться на мене косо.”

Дякую за пораду, подружко. Та я, не я, якщо буду втікати. Так, я не хотів говорити про те, що я  зустрічаюсь з хлопцем. Та якщо чесно, лише через свою власну безпеку. Тепер втрачати нема чого. І від проблем я не ховаюсь. Так казав батько. І це єдине, що залишилось в моїй пам’яті від нього. 

Погляди з якими мене зустрічали в школі були від невіри до презирства. Люди починали перешіптуватись, як тільки я проходив повз.

В клас я увійшов під суцільну тишу. Я плюхнувся на своє місце поряд з Русланою. Близнючки, що сиділи перед нами переглянулись й гостро посміхнулись. Вони вже точно готові мене допитувати.

– Мені лише цікаво, яка сука це зробила? – спитав я, коли пройшовся поглядом по всьому класу. Хтось витримував, хтось одразу відвертався.

– Ніхто з нас, – відповів Женька, наш староста. – Шукай крису деінде. 

Хлопець, до речі, був у мене в суботу. Не знаю, звідки в нього та впевненість, та якщо він це сказав, то це правда. 

– А іншим, що немає чим зайнятися? – гаркнув він й всі нарешті почали щось робити.

– Якщо це хтось з твоїх друзів, – прошепотів я Русі. 

– Це не вони. Думаєш я не питала? Вони всі адекватні. 

Я б міг з нею поспорити за їх адекватність, то цього хотілось найменше. 

– Лишається декілька хлопців з б-класу. 

Я притулився лобом до холодної парти. Дурень, дурень, дурень. Нащо я взагалі пустив їх до хати? Де був мій розум тоді? Що ж пізно пити боржомі, коли печінка відпала. 

– Ми жадаємо подробиць, – в один голос мовили Поля та Саша. 

– Відваліть. 

– Ні 

– Ні

– Ні. Нас вчора не було.
– І ми не бачили того Макса. 

– Нам потрібні подробиці

– І знайомство з твоїм хлопцем. 

Дівчата тараторили одна за одною не видихаючи, наче у них був один мозок на двох. Якби не те, що Поліна фарбувалась в рудий, а Саня залишалась білявкою, я б їх не розрізняв, хоч и й дружимо з першого класу. Руслана фиркнула на останню просьбу близнят. 

– Було б з ким знайомитись, – уїдливо промовила подруга. 

Я зітхнув та підняв голову. Хотів вже відповісти дівчатам, та в клас увійшла вчителька. Вона ковзнула по мені поглядом та одразу почала урок. 

Більш-менш нормальна реакція власного класу трохи розслабила мене, та не надовго. Коли я шов коридорами, натовп або розходився, або хтось намагався штовхнути мене. Два рази я навіть гепнувся. Але я не втечу й не буду ховатися. 

Останнім уроком в нас була алгебра й ми наштовхнулись на  б-клас. Математичка у своєму дусі до останнього не випускала їх. Нарешті я міг подивитися в очі тим, хто приходив до мене в суботу. 

Коли один з них виходив з кабінету, я відштовхнув його в бік. Двоє інших не забарились.

– Що, тобі хтось подобається з нас? – глузливо спитав Микола. Він типу був у них головний. 

– Хто з вас це зробив? 

– Ми в трьох вирішили, що світ повинен знати правду. А фотку зробив Андрюха. За що йому дяка. 

– Та останнє слово було за тобою, Абдулов? 

Зухвала посмішка не сходила з обличчя цього придурка. Коли я вже збирався вдарити, моє плече хтось боляче стиснув. Я повернув голову й побачив Русю. 

– Звали, Миколо, поки твою морду не розписали. Якщо не Денис, то я точно приберу цю твою дурнувату посмішку. 

– Пташкова, ти тільки й вмієш, що погрожувати, – втрутився Антон, головний підспівайло Абдулова, –  Звичайне трепло. 

Цього подружка не могла стерпіти. Хоча свій (другий юнацький) розряд з боксу намагалась не використовувати поза межами змагань. 

Руся влупила Антону в сонячне сплетіння і тримаючи за плече щось прошепотіла. Абдулов явно не погодився з тим, що сказав його друг, бо важко зітхнув та сказав: