Поцілунок - Вікторія Міроненко
Руслана прийшла о четвертій, щоб допомогти сховати цінні та крихкі речі до маминої спальні. Добре що на її дверях був замок. Решти квартири буде вдосталь. По-факту, нас зібрався невеличкий натовп, десь з 15 підлітків. Руся мала рацію, не всі змогли прийти. Та я все ж зустрів декілька хлопців з паралелі й деяких друзів подруги. Добре, що я був з ними знайом, хоча й не близько.
Музика грала так, щоб сусіди не викликали поліцію, й дуже скоро у квартирі почало смердіти вейпами. Я цю гидоту на дух не переношу. Відкрив вікна всюди, щоб хоч трохи вивітрити аромати манго та ананасу. Весна була тепла, та вітерець все охолоджував. Та підліткам, що вже випили, було начхати.
Я лише випив дві чарки наливки. Вона приємно зігрівала, а не била одразу в голову. Макс прийшов, коли я приготувався налити собі ще. Руся ледве мене випустила, бо думала, що то сусіди.
– Ти запізнився, – ображено промовив я. – Вже думав, що не прийдеш
– Була така ідея, та я ж обіцяв.
Хлопець скинув джинсовку на купу іншого одягу, але я повісив її у шафу. Все ж це була моя улюблена, яку він не хотів мені повертати. Подивившись в його сірі очі, я пожалкував про парі й про те, що в хаті повно людей.
Макс посміхнуся, наблизився до мене впритул та прошепотів на вухо:
– Добре, що я можу тримати себе в руках.
А потім пішов на кухню. Сука, я готовий програти.
– Що тут відбувається?
Руся вийшла в коридор. Від неї пахло манго та вишнею. Вона хитнулась та обперлась на двері, що вели в кімнату мами.
– Хто то був?
– Мій знайомий. Я його запросив, щоб опинитися в компанії хоч однієї нормальної людини, раз близнята не прийшли.
– А я? – обурено спитала подруга. – Це взагалі все моя ідея. І я скажу, що вона просто геніальна.
– О, я не сумніваюся у твоїй геніальності. Та скажи мені, як ти збираєшся додому в такому стані? Бабця точно не зацінить.
Подруга усміхнулась.
– Я сказала, що ми готуємо з тобою проєкт по біології й мені конче потрібно закінчити за ці вихідні. Тому я з’явлюсь дома лиш завтра після обіду.
Бляяяяя. Всім планам триндець.
– Це ти круто придумала, – збрехав я.
– Ото ж бо. Давай знайом мене з твоїм другом. Сподіваюсь він оцінить наливочку.
Я відвернувся від подруги, нахмурився й пішов на кухню. Макс дивився у вікно, а на плиті стояла турка з кавою
– Він шо збирається каву пити? – обурливо крикнула Руслана. – Це ж туса!
Хлопець відірвався від вікна й посміхнувся так солодко, як вмів.
– О, треба просто трохи підбадьоритись перш ніж починати тусити. А ще я тут не знайшов нічого міцніше кави.
– Звичайно, все бухло там, де люди веселяться, – уїдливо відповіла подруга.
Так, їх знайомство було суцільним провалом.
– Русь, це Макс. Макс, це Руслана, я тобі про неї розповідав.
– О, здогадався, – усмішка не сходила з його обличчя
– А чому ти мені про нього не розповідав?
Я лише зітхнув. Треба було ще випити, щоб витримати цей вечір.
– Піду пошукаю наливки. Сподіваюсь її ще не випили, – сказавши це, я пішов геть з кухні.
Дивитися на Макса й не обійняти його зараз було вище за мої сили. Треба триматися якомога далі від спокуси.
Через годину й ще дві чарки я готовий був виганати усіх. Та тут почалось найцікавіше для тих, хто добряче напився. Вони зібрались грати в “правду або дія”. Я одразу відмовився не зважаючи на благання. Від мене швиденько відчепились, коли я пригрозив, що на цьому вечірка може й закінчитися. Максу пощастило менше. Він і так підозріло виглядав з напівповною банкою пива. Лише я знав, що для нього й це забагато. Каву йому подружка не дала доробити.
Через півгодини гри черга дійшла й до Русі. Як прийшов Макс, вона перестала пити. Не був впевнений з якої причини, та здогадався, коли пляшка показала на Максима. Подруга гостро посміхнулась мені та підморгнула хлопцю.
– Правда чи дія?
Виконувати дурні бажання п’яної дівчини він явно не хотів, тому обрав правду.
– Як ти познайомився з Денисом?
Дідько, вона рідко так мене називає. Лише їй і мамі дозволено називати мене Дєня, зазвичай Руслана використовує цей дозвіл поповній.
– На льодовій арені.
Подруга подивилась на мене.
– Це правда, – запевнив її я.
– Як саме? – не зупинилась вона.
Хтось крикнув, що треба грати далі. Та вона просто шикнула. Ніхто не хотів сперечатися з нею. Навіть п’яна вона могла покласти на лопатки весь наш клас. Й щасти, якщо тільки словесно.
Макс зітхнув.
– Він врізався в мене, – відповів він, а потім дивлячись мені в очі спитав: – Хто взагалі вперше виходить на лід без підтримки друзів?
– Цей притрушений, – відповіла Руся. – Завжди йому треба все самому. Добре, крути.
Хлопець крутнув пляшку та вона показала на Лесю. Однокласниця була однією з небагатьох, хто майже не пив. Вона обрала правду, й відповіла на якесь банальне питання Макса. Гра пішла далі.
Друг після свого ходу вийшов з круга. Трохи почекавши, я пішов за ним. На кухні Максим виливав пиво в раковину.
– Це навіть для мене жорстко. Думаєш налити в неї воду?
– Ти мене розкусив. Я більше не можу це пити.
– Я знаю.
Я скоротив відстань й обперся спиною на стільницю поряд з хлопцем. Моя витримка не витримувала.
– Знаєш, зараз усі грають… – тихо промовив я.
– Все одно, хтось може зайти.
Макс наповнив банку водою, обтер її паперовим рушником та відставив. Він присів на краєчок підвіконня. Гсп, добре, що мама зробила його широким.
Я закрив двері та наблизився до хлопця впритул. Провів рукою по його вилицях, поки він її не схопив.
– Це надто небезпечно, – намагався врозумити мене Максим.
Та алкоголь знімав мене з гальм. Не треба було пити. Ой не треба було. Пізно. Я нагнувся до обличчя хлопця та поцілував його. Нарешті зробив те, що хотів весь цей бісів вечір. Макс встав та я притиснув його до стіни. Чого він такий високий? Хлопець тримав моє обличчя своїми руками, а я зміг покласти руки на його кубики. У мене таких ніколи не буде. Спортивні відеоігри я любив більше ніж спорт. Хокей не рахується.
