Ниті кохання - Софія Вітерець
– Дякуємо, – також посміхнулася, адже він прийшов якраз вчасно. Сама б пішла по чай, бо пити хотілося страшенно, а щось взяти з собою забула.
– А ви тут поки самі? – роззирнувся він у пошуках хоча б якихось сумок.
– Та як бачиш, – навіть тон голосу в Міли став якимось дружелюбнішим.
– Можна я тут поки посиджу? – так і не дочекавшись відповіді, вже всівся він на полицю з мого боку, милуючись краєвидами. – Знаєте, з верхньої полиці майже нічого не видно, а в мене сусіди там якраз обідають, то й не хочеться навіть заважати. То я тут трохи побуду, поки ніхто не підійде. Люблю спостерігати за красою природи, поки ще поїзд рухається.
– Без проблем, – швидко спустилася я, під цікавий і трішки заздрісний погляд Міли. Вона б так явно не змогла, але й перевіряти поки не хотіла.
