По секрету твоя - Рошаль Шантьє

Я металася. Металася по квартирі після того, як він пішов і не могла знайти собі місця. Сідала на диван, де ще зовсім нещодавно він баюкав мене в своїх руках і схопившись за голову, сподіваючись якнайшвидше прогнати думки, вставала і йшла на кухню. На кухню, де тремтіла від його дотиків, жадала більшого, щоб миттю пізніше горіти, тліти в його руках. Знаходжу на стільці самотньо кинуту в пориві ейфорії краватку і дурман знову захльостує мене.

Ось він дбайливо розв'язує мої руки, ось масажує, розслаблюючи зап'ястя, а потім ніжно торкається поцілунками там, де огортала тканина. Плекає, ніжить, зцілює. Торкається лоскітними і такими бажаними дотиками моєї душі, дістає до таємних глибин серця і мені здається, лише на мить, але така солодка і така сильна впевненість моя в цій думці, що тільки він здатний вилікувати мене. Вийняти уламки і затягнути тріщини. Він, немов рятувальний і такий рідкісний лікувальний крем, що проникає в саму природу мою.

Забувши в оповитих розум почуттях, я притискаю тканину до губ. Вдихаю запах, підношу до щоки і здається, він ще тут не пішов і я не гнала його. Ми ще в тому самому моменті, який мені до сказу хочеться назвати Нашим, адже таким він і був. Мій.

Момент, де поки що не було тієї розмови, де він просив так відкрито і чуттєво дозволити допомогти мені. Але що я могла відповісти? В його очах я побачила замилування. Мною! Думала, що здалося. Моргнула, щоб розігнати морок, але ні. Воно не зникло. Полум'ям воно горіло і здавалося, ніщо не здатне це полум'я погасити, і я хотіла і хочу зараз, щоби так і було. Щоб залишитися в його очах не просто нормальною, а чудовою. Адже як це чарівно прочитати замилування в очах того, ким захоплюєшся сама.

Будь все інакше, простіше, легше, будь я не ланкою в золотому браслеті на руці мого батька, а окремою перлиною, я б відповіла йому, що не має значення мій він викладач чи ні, що я готова ризикнути, що здатна підпустити його ближче, але так, як є. Можливо, колись, якщо йому буде ще це потрібно, настане день, коли мене перестане стримувати застібка, що стискає виріб, і я прийду до нього і скажу, що абсолютно вільна. Що позбавилася ланцюгів і застібок, що тепер я повноцінний аметист і можу, не ховаючись і не боячись, бути поруч із моїм рубіном. І тоді, коли я стукатиму в його двері, з однією лише надією, що очі його все ще горітимуть захопленням.