Наречені на свята - Лана Кохана

— Його шлюб був би на папері, а ми були б разом навсправжки.

— Але ти повернулася сюди.

— Так, я втекла. Вислизнула. Знову. Бо ж це не спрацює.

— Ти боїшся, що той його шлюб вийде за межі паперу? — схилила голову мама.

Я нервово засміялася:

— Та ти тільки подивися на мене, ма! Чому б Тимошу й надалі бути зі мною, коли є за всіма показниками краща? Аня спортивна, заможна і шкіра в неї така гладенька, і…

Мама зупинила мене, стиснувши долонями мої щоки так, що губи склалися трубочкою.

— Не існує ніяких показників, Лізо, — повільно й чітко промовила вона. — Не в тому, що стосується кохання. Ну тобто… так, ми обираємо пару за певними критеріями, але вони завжди суб’єктивні. Ти не можеш знати, що краще для Тимоша. Чи важливо йому, яка панянка спортивніша, заможніша чи яка в кого шкіра.

— В Ані шкіра блискуча, — белькотіла я, попри затиснуту щелепу. — Ніби вона щойно вилізла з реклами крему для супер-дупер зволоження.

Мама зіщулилася, але мої щоки відпустила.

— Завжди знайдеться хтось із кращою шкірою.

— Дякую, це надихає. — Я відвела очі, взяла ложку й почала знову наповнювати кондитерський мішок глазур’ю.

— А ще йому можуть подобатися спідниці, які ти терпіти не можеш, і на його шляху раптом стрінеться та, яка носить виключно сукні.

Рука з ложкою застигла напівшляху до мішка, я скоса глипнула на маму. Те, як легко вона провела паралель із батьком, змусило мене переосмислити сказане.

— Люди мають право не обирати тебе, Лізо. І вони не обиратимуть тебе сотні й тисячі разів. Ось чому ти сама повинна зробити це для себе. Обрати себе. Бути такою, як тобі подобається. Робити те, чого тобі хочеться. Як-от...

— Послати Тоню, Макара і їхнє довбане весілля під три чорти?

Мама кліпнула.

— Наприклад, — кивнула зрештою, і я знов пірнула в її обійми.

— Втямила, — прогугнявила тихо.

Мама чмокнула мене в маківку.

— І знай, я любитиму тебе, навіть якщо в тебе не буде шкіри! — проворкувала вона, і я засміялася.

— Звучить зловісно, але… навзаєм, мамо!