Максимальне потрапляння - Ганна Калина
- Що? - одними губами спитала я.
— Світлано, поправте одяг! - гаркнув Данило.
Я простежила за його гнівним поглядом. Мда!! Мій бюст жив своїм життям і їм з халатом було явно не по дорозі. Я швидко поправила своє декольте. Кеша відліпив від мене розгублений погляд. Данило подолав явне бажання придушити, професор вдав, що його тут немає. Я відкинулася на спинку стільця та закинула ногу на ногу. Халат також не залишився в боргу і сповз, виставляючи напоказ мої ноги. А вони в мене те, що треба, бюсту під стать!
У Данила огляд був ще кращий, ніж у Кеші, і зі свого місця всі розповзання одягу на мені він міг спостерігати без перешкод. Я ніколи не думала, що обличчя може так витягуватись, а очі округлятися. Можуть. Доведено паном Лужанським. Напевно, про «аля натюрель» згадав. Я послала Данилові свою фірмову посмішку. Так, так, під цими милими драконами тільки я і все!
— Світлано, постарайтеся поводитися пристойно, — а з голоском у когось проблеми.
Зараз вони тут зрозуміють, що мене найпростіше повернути додому і, по можливості, обходити широкою дугою. Не наближатися і не згадувати! Я доконала всіх лише за пару хвилин спілкування, а що буде через два дні? А тиждень?
— Думаю, у Світлани просто шок від пережитого, — промовив професор, що з усмішкою спостерігав за моїми викрутасами, - вона не зі зла пустує.
Я зло дивилася на дядька, у відповідь отримала чарівну посмішку казкового гнома. Та-а-а-а-а! Старого не проймеш! Його мої викрутаси з одягом вже мабуть давно зачепити не можуть, нерви бачити міцні, психіка міцна, самовладання відмінне. Нічого, копатимемо. Я докопаюся, ти в мене з інфарктом зляжеш!
— Залишіть нас, — тихо попросив професор.
І мені перестало бути весело. Старий дивився на мене пильним, сумним, я б навіть сказала, стомленим поглядом. Данило з виблискуючими окулярами вийшов геть. Кеша ще пометався по вітальні і теж потопав. Економка… Ця жінка взагалі переміщалася безшумно та безслідно. І ми залишилися самі. Я, професор і розпусний халат. Я нервово підтягнула виріз шати, прикриваючи декольте. А скоріше, ховаючись від злої реальності. Зараз би заповзти під теплий плед і... не ось це все.
— Світлано, я розумію, що вам нелегко, — почав старий, — Одного дня ваше життя кардинально змінилося. Але на жаль, хочете ви того чи ні – ваші здібності не дадуть вам спокійно жити.
— Я не хочу цим займатися, — прошепотіла я, пасуючи перед проникливим поглядом вицвілих, але чіпких очей.
Я паршива актриса. Мені було страшно від усього, що відбувається. Мені було моторошно. Злість, вона так добре маскує страх, а нахабство — істерику. І цей старий бачив мене ніби наскрізь. Мій страх, мою розгубленість... Мою дику паніку.
- Вас змусять! — тихо, але жорстко сказав професор. — Думаєте, я чи Данило хотіли покласти своє життя на те, щоб з кожним днем ризикувати собою, зберігаючи матерію світобудови в цілісності? Але на жаль, якщо ми не робитимемо цього — світ чекає смерть. Навіть не так — СВІТИ чекає смерть. Ваш світ один із найвідсталіших у Лізі. Ваші правителі зроблять все, щоб зберегти своє життя.
Тільки зараз до мене дійшло, що така організація не може існувати сама по собі, і розуміла я сьогодні набагато краще:
- Уряд?
- Все офіційно. Це питання безпеки, - розвів руками професор. — І якщо тут ми вас умовляємо, то у вас вдома… Ви впевнені, що ваші спецслужби будуть так само гуманні?
Я завмерла, не блимаючи, дивлячись на Порфирія Сергійовича, відчувши панічний жах. Не за себе, за близьких та друзів. Адже якщо він має рацію, то вибору мені не залишать і дотиснуть будь-якими способами.
— Я не хочу лякати, — вів далі професор, — але якщо ви не отримаєте належних навичок і знань, вас чекає або полон, або смерть від рук шпигунів.
— Все так страшно? — прошепотіла я.
Знати відповідь на це питання не хотілося. Вона була очевидною. Не дивляться з таким сумом та співчуттям на того, хто витяг у долі щасливий квиток. Але під поглядом Порфирія Сергійовича мені ставало трохи спокійніше. Десь узялося розуміння, що він мене не кине одну в цій біді.
