Максимальне потрапляння - Ганна Калина

— Ви самі бачили, що я і мій друг вас не обдурили. Це не ваш світ, і повернути вас додому я не можу негайно, — говорив професор.
Ми сиділи біля каміна, в якому затишно похрускуючи, тліло вугілля. У напівтемряві кімнати цокав годинник, шелестіли гілки дерев, тихо постукуючи по шибках вікон. Мене посадили в глибоке крісло і вручили чашку з чаєм. Професор сів навпроти, Данило приволік собі стілець.
- А як же я тепер? — логічне питання, якщо все ж таки повірити, що я не збожеволіла на тлі стресу на роботі.
— Цю проблему ми вирішимо протягом кількох днів, — повідомив мені Данило, — Але на жаль, якийсь час пожити вам доведеться тут.
— Справа в тому, що треба переконатися, що ваше переміщення не зашкодить вам,— пояснив професор,— ви здійснили перехід без підготовки. Це погано.
І старий навіть головою похитав, показуючи, як це все погано. Та чого вже! Я й сама розуміла те, як погано все, що трапилося. Мене все ще нудило і почуття було таке, ніби я зовсім недавно врізалася в поїзд. Так, саме так, а не навпаки. — Ну, я якось сюди пройшла, — резонно зауважила я.
— Ось саме, якось, — кивнув Данило, — це й добре, і погано водночас.
Та що тут хорошого? Все погано і що далі тим гірше! Ще ніколи я так не мріяла зомліти. У непритомності хоч спокійно і затишно і проблем жодних.
- А хто ви взагалі такі? - Настав час дізнатися з якою сектою я маю справу.
— Зберігач граней. Або Стражі, кому як простіше говорити, — пояснив професор. — Ви знайомі з теорією паралельних світів?
— Почасти, — підхопила я тон професора. — Половина фантастів про це пише. Старий усміхнувся. Смішний такий із цими бакинбардами.
— Виходить, знайомі, — кивнув професор. - Добре. Справа в тому, що тонкі грані між світами можна долати, і є для цього спеціальні апарати чи люди. Суть у тому, що не всі жителі світу бажають спокійно жити з сусідами.
— Є бажання отримати колонії, — пояснив Данило.
Рудий сидів прямо, наче проковтнув лом. Руки схрещені на грудях у погляді холод.
— А ви ніби прикордонники? — усміхнулася я, знову ховаючись за тонкими краями порцелянової чашки.
— Ми наче патруль, — кивнув Данило.
— Існує Ліга Стражів, — пояснив Порфирій Сергійович. — У кожному світі є кілька десятків охоронців, здатних вільно подорожувати крізь кордони. Ми патрулюємо світи, моніторимо кордони, перевіряємо на предмет шпигунів, уловлюємо зміни в структурі матерії та латаємо ці дірки, запобігаючи проникненню. Відслідковуємо нелегалів та порушників існуючого порядку світів. — Як у вас все серйозно, як у армії, — хихикнула я.
 — У нас, — упустив Данило.
- Що?
— У нас все серйозно, — охоче пояснили мені як недоумкуватій, — ви, схоже, одна з нас.
- Що? — я трохи чашку не випустила.
Де і коли розв’язався мішок із несподіванками? Я не замовляла чудес у своє життя! Я й сама чудити вмію. Мені проблем від мене самої цілком вистачало, навіщо ще зовнішні приплітати?
- Пройти в потоці з іншим хранителем, міг тільки обдарований, - пояснив професор, - Проста людина не зможе подолати цей шлях. Точніше могла би, але побачити Стража у захисному коконі – навряд.
– І що, ніхто й ніколи не потрапляв до іншого світу випадково? - Я майстер резонних питань.
– Попадав, звичайно, – погодився Данило, – але це було саме випадково. У вирви, що випадково відкрилися. І у випадковий світ потрапляють. У відкритий вартовим перехід пройти без запрошення не можна. Або потрібне запрошення та супровід або потрібно бути таким же вартовим.
- Тоді чому я не можу повернутися сама? - Задала я цілком нормальне питання. - Сюди ж дісталася. Зробіть мені прохід, і я піду.
Чоловіки переглянулись. Я помітила, як Данило закотив очі. Ну зрозуміло, він тут найрозумніший, а я в міні спідниці! Чоловіче его, воно таке…
— Ви перемістилися у потоці, яким керував досвідчений охоронець, — пояснив Данило. — Самі ви ризикуєте загубитися в одному зі світів… І, можливо, не найдружнішому.
— Відправте мене додому, і нехай зі мною наші розуміються, — я здаватися не збиралася.
У мене графік! Маю плани! У мене, чорти дери, відпустка та премія! І кредит за телефон!
— Ви знаходитесь у столиці Ліги. Наш світ — верховний і займається виявленням, навчанням та охороною охоронців, — говорив професор. — У будь-якому разі для навчання вас направили б сюди. Як і для звітів, і лікування.
 Не зрозуміла? Мене що, додому не пустять? Даремно я бігала. Падала… вдарилася. Тепер ось тупію з кожним зітханням. Даремно ти, Светику, сьогодні з дому вийшла. Даремно, ой даремно.
— Думаю, вам безпечніше тут побути, — це вже «Апельсин». Вбила б, їй-богу.
- Це чого ж? - Я дуже злилася.
Коли наші погляди зустрілися, то пан Лажанський трохи скривився. Значить, ось ви як?
— Ваше життя наразиться на небезпеку у вашому світі, — зітхнув професор, знову заламуючи руки. Їй-богу, блаженний. — Охоронці змушені приховувати себе. А наші вороги не зацікавлені у поповненні наших лав. Вашого попередника було вбито.
Яка підбадьорлива подробиця! Як чудово! Як радісно! Хтось у спадок нафтові вежі отримує або там шахти смарагдові. А я геморой. Ще й невиліковний.
- Знаєте що! - Істерики зі мною трапляються рідко, але тут такий випадок, що можна. — Я у вашу безглузду Лігу не просилася!
І я зі брязкотом поставила чашку на столик. Ще й руки на грудях схрестила.
— Це не має значення, — тон у Данила був зі злістю.
— За обставин, що склалися, ми не можемо відпустити такого рідкісного індивіда, як ви.
Обана на! Тепер я – «індивід»! Ще й рідкісний!
— І коли я можу повернутися додому? - насупилась я.
— Коли будете представлені керівництву Ліги та пройдете інструктаж. Будете внесені до реєстру та озброєні за правилами Ліги. Тоді ваше перебування вдома буде безпечним та продуктивним.
Мене ніби до спецназу вербуватимуть. Яке озброєння? Я нещодавно пляшку шампанського хотіла сама відкрити, щоб упитися з горя. Я мало не лягла смертю хоробрих, убита пробкою. Залила все шампанським, ніби переможниця гонки, люстру розбила, пом’яла пляшкою ламінат... Мені зі зброї дерев’яну ложку давати можна. І ту у вату обгорнути.
- І скільки це займе часу? - Вголос сказала я.
— Залежить від ваших здібностей та бажання співпрацювати, — розвів Данило руками.
Мене вже почало трохи відпускати і в душі заворушилася, виходячи з непритомності, стара добра Світлана, яка так просто ні на що і ніколи не погоджується.
— А якщо я не хочу співпрацювати? - гордо заявила я.
- На жаль. Тоді на вас чекає вирок, — Данило зміряв мене важким, холодним поглядом, — Мені дуже шкода, але вам доведеться змиритися з ситуацією. Будь-який зберігач на вагу золота може стати перебіжчиком. Антисоціальних особин ізолюють.
Чого? Мене посадять? Посадять за те, що я світ рятувати не хочу? Я зковтнула і пошепки запропонувала:
— Але ж можна нікому не говорити…
— Справа в тому, що після активації вашої сили приховати вас уже неможливо, — викарбував Парфілій Сергійович.
І ось я сиджу в кріслі і розумію те, що я не просто потрапила ... Я екстремально і максимально потрапила в таке болото з якого вже фігушки виберуся ...
— Значить, я в полоні? - Крізь зуби уточнила я.
— Сприймайте це як відрядження, — зло посміхнувся Данило.
Мені здалося ми з ним потоваришуємо. І навряд чи він після цього живий залишиться. Саме Данило був призначений мною на роль того, кому я дошкулятиму. Мені ж потрібна сатисфакція на втіху? Що мені ще в полоні робити, як не тріпати нерви тюремнику? А пан Лажанський сам нарвався, коли почав дивитися на мене, як на шматок собачого посліду. Мені шовінізму на роботі вистачало.
— Я гадаю, вам, Світлано, слід відпочити, — втрутився професор.
- І де моя камера? - Злісно запитала я. —
 Ви гостя у моїй оселі! - теж образився професор.
— Як мило! — вишкірилася я, намагаючись підвестися.
Чобіт валявся на підлозі і при найближчому розгляді, зрозуміла, що підбір залишився там, на вулиці, затиснутий у бруківці. Отже, Данило мені його просто відірвав. Дивно — я ще й боса. Стягнувши другий чобіт, я попленталася слідом за професором. Гвалтувати мене не збираються, розчленовувати теж, так що потрібно скористатися ситуацією та відпочити. А відпочинок мені потрібний.
— Це кімната моєї дочки, — сказав мені професор, заводячи у ту кімнату, де я прокинулась годину тому. — Вона вийшла заміж і поїхала, але я ще прошу прислугу підтримувати кімнату в готовому для заселення стані. На випадок, коли вона приїде. Поки що тут поживете ви. Зараз принесу постіль.
Після цих слів мене, відваживши уклін, залишили одну. Так, Світулько, це ти влипла. Ще вранці моєю головною проблемою був кобелюючий на ґрунті авітамінозу Петро, а надвечір завербували до лав фантастичних військ. Фантастика! У двері постукали, і після мого сумного «увійдіть», з’явився Данило зі стосом білизни в руках.
— Економка спить, і я приніс вам запасний комплект зі своєї кімнати, — повідомив рудий, укладаючи постіль на ліжко.
Ой даремно він сюди з’явився. Старого я б ще пошкодувала, вік, маразм і таке інше. Але це руде опудало в окулярах… Я теж вмію дивитися матом і мотати нерви.
— А ви що, з професором живете? — нахабно посміхнулася я, намагаючись вкласти у свою фразу якнайбільше двозначності. — Мені здається, він старий для вас.
Данило глянув на мене з висоти свого зросту і похитав головою.
— Дуже по-дорослому, — хмикнув Данило. — Ви завжди намагаєтесь принизити опонента у разі програшу?
Я знизала плечима і шмякнулася п’ятою точкою на ліжко. Матрац заскрипів пружинками і почав хитати мене, наче на човні. Я бовкала ногами і нахабно дивилася на Данила.
- Це робить програш не таким гірким, - посміхнулася я.
Чоловік тільки хмикнув. Потім підійшов і поклав білизну поруч зі мною.
— Ми з професором вчені. І я часто живу тут і допомагаю в експериментах, – спокійно повідомив Данило. – Я фізик. Порфирій Семенович – біолог.
— Кроликів ріжете? - хмикнула я.
— Зайчиків, — крізь зуби видавив «Апельсин» і розвернувся до дверей. — Я приніс свою сорочку.
— Навіщо? — стомлено спитала я у спини Данила.
Той трохи обернувся, вже схопивши ручку дверей:
— Вам же треба у чомусь спати.
- Я сплю „а-ля натюрель“, - з усмішкою повідомила я, - так що без стуку входити не раджу.
— Врахую, — похмуро видав Данило і вийшов.
Ось і іди до біса! Я втомлено лягла на ліжко, міняти постіль не хотілося. Стягнувши забруднений жакет і порвані колготи, я загорнулася в покривало і засинала я завжди швидко.