Максимальне потрапляння - Ганна Калина

— Я чекала чогось більшого, — розчаровано заявила я, дивлячись на непримітну будівлю.
Везли мене в кареті, вночі, тільки Професор та Данило. І куди привезли? До біса на роги, в якусь промзону. Під час поїздки я мало що роздивилась, у світлі не дуже яскравого місяця видно було самотні газові ліхтарі на вулицях, візки, будинки архітектури ХІХ століття. Чути свист поїзда, по небу продовжували кочувати повітряні кораблі. Мені прикупили одяг, тож замість рваних колготок на ногах красувалася пара дорогих шовкових панчох, підбори прибили до чобіт. Піджак відчистили.
— Вивіска, смолоскипи, напівоголені стражники біля входу? — хитро уточнив у мене Данило.
Я на рудого глянула м’яко. Навіть грайливо.
— Даню, свої еротичні фантазії тримайте при собі, — заявила я чоловікові. Професор тактовно відкашлявся, але влазити в нашу розмову не став. Видно було, що Данила я трохи дратувала, і приховувати це він не збирався. А що я? А я за будь-яку бійку, навіть словесну. Професор просто штовхнув обшарпані двері, на порозі яких ми зам’ялися, і все. Темрява, запах мишей і відчуття того, що мене все ж таки розчленують і розвезуть по чужому світу в целофанових пакетах. Хоча ні! Пардон. У полотняних мішечках… О! Ворона. Чорний птах видав звичне „кар“ і з цікавістю нахилив голову, вивчаючи мене. Придивляється...
— Тут сходинка, — притримав мене під лікоть Данило, — не спіткніться.
І не йоркував. Як у ньому вживалася жовчність та уїдливість поруч із елегантністю та стриманістю? Крок, ще крок  і в чорнильній темряві спалахнуло світло ліхтаря. Данило задув сірник і підняв за ручку старовинний ліхтар зі свічкою всередині. Навколо нас були з’їдені цвіллю стіни підвалу, коридори, переходи, плутанина кам’яного лабіринту.
— Пам’ятаєте, що я казав вам про згубні місця?
І Даня кивнув у бік темного переходу, де тьмяним світлом розгорялася арка, що шипіла електрикою. Порфирій Сергійович уже стояв поруч із нею, налаштовуючи свій прилад на руці. Данило теж торкнувся свого браслета.
- Стоп, - здивувалася я, - ми ж у столиці вашої цієї Ліги... Навіщо перехід? Куди? — Нашій, — наче на автоматі промовив Данило.
Ось зануда! І я подарувала рудому свій найвбивчіший погляд. У відповідь кокетливий блиск скелець в окулярах. Цікаво, а якщо ці скельця з нього зняти, він буде такий же борзий?
— Добре, нашої вашої Ліги, — змилувалася я, — на запитання відповісте?
Мені здалося чи старий із бакенбардами хихикнув? Ще виявиться, що йому мій характер сподобався. Старий мазохіст.
— Дитинко, — заговорив Порфирій Сергійович, — Ліга включає сотні світів. Логічно, що координаційний центр займав би цілу будівлю. І не одну…
— Ну, — не розуміла я, — оренду в складчину платили б.
— Така будівля привертала б надто багато уваги, — ні тіні роздратування, професор був терплячий і спокійний, — і туди довелося б відкрити занадто багато проходів. Розумієте?
Ні чорта я не розуміла, якщо бути відвертою, але під глузливим поглядом Данила далі ставити дурні питання було просто соромно. Як кажуть, навчання пройду під час бою! Професор знову м’яко посміхнувся, на його погляд було ясно, що акторка я паршива.
— Центр Ліги знаходиться в якійсь міжсвітовій кишені, — озвався Данило, — надто часте відкриття порталів в одному зі світів призвело б до колапсу. Матерія просто могла б не витримати такого бомбардування. Тому ми йдемо…
— У нікуди? — жахнулася я.
— Там цілком затишно, — посміхнувся Порфирій Сергійович.
— Ви можете відкрити прохід скрізь, — насупилась я, — сиганули б з дому.
— Не скрізь і не завжди, — повчально сказав професор, піднявши вказівний палець, — у вас, Світлано, поки що немає свого камертону, і я не хочу ризикувати. Тому підемо у існуючий розлом. Він запечатаний, але камертону відгукується.
- А поїзд?
— Світлано, технічних зупинок не так багато, — понизивши голос, промовив Данило, — скільки разів ви бачили робітників, що входять у поїзд? Є точки переходу. Перевірені місця зі стабільною матерією, які не схильні до розривів.
— А…
— Усі питання з навчанням, — суворо заявив Данило.
Я затулила рота і насупилась. Я ж забуду, що хотіла спитати.
— Головне, пам’ятайте, що ми поряд. Вам ніхто не загрожує, і всі довкола ваші колеги, — посміхнувся професор, простягаючи мені руку.
І під ручку з сивим старцем я зробила крок у блискучий перехід. Почуття було, що нас затягло до аеродинамічної труби. Навколо шипіли та іскрилися електричні розряди, спалахували іскри. Миготіли розмиті контури якихось міст, літальних апаратів, силуети людей і не тільки. І мені знову стало страшно від того, що я не маю жодної думки, у що мене втягують. І не можу зробити вибір сама, бо вибору в мене не було. Зараз мені вручать зброю, змусять підписати акт про нерозголошення і залишок життя підніматимуть по тривозі глибокої ночі, не беручи до уваги відпустку та вихідні дні.
Пальці стиснули мою руку, змушуючи глянути на Радунського. Він підбадьорливо мені підморгнув, ніби знову прочитав усі думки. Озирнулась на Данила, який брів за нами з професором. Там емоцій було не більше, ніж у пам’ятнику на майдані. Але все ж. Ці двоє також були на моєму місці? Їх ось так одного дня приперли до стіни і призначили героями? Якщо так, то вони мені не вороги і точно розуміють мої почуття. І все одно хотілося плакати, коли вирва переходу відкрилася в блискучий білий коридор, з мармуровою підлогою. Я навіть заплющила очі від цієї сліпучої білизни. Як тут ходити без запаморочення, коли тільки підлогу можна ідентифікувати по сірих прожилках на мармурі? Ось така напівсліпа, я й розплющила очі.
- Ельф! — пискнула я, ледь не збивши з ніг темноволосого хлюща у строкатій туніці.
І справді ельф! Тільки волосся чорне і очі теж. А так гострі вуха, розкосі очі. Краса неземна, зростом під два метри. Широкі плечі, м’язи...
- Новенька? — хмикнув ельф, оцінюючи мене.
Ельф мені відразу перестав подобатися. Після того, як мене фактично облапали поглядом, нічого, крім огиди, ця особина у мене не викликала. Данило теж якось похмуро глянув на чужинця і… переніс мене до дверей до кабінету. Як статую за плічка взяв і переставив під стіночку. Галантний кавалер, аж дух захоплює!
— Світлана, — без злості і, мені навіть здалося, з усмішкою, промовив Данило, — до кабінету заходьте мовчки. Просто ця раса у нас нервова. І уразлива. Добре? Впораєтеся?
- Ні, - чесно заявила я, - я себе ще з учорашнього дня не контролюю.
Данило зітхнув, а професор Радунський тільки тихо засміявся, підштовхуючи мене до заповітних дверей. До того як мене вштовхнули в такий самий, як і коридор, стерильно-білий кабінет, я побачила, як з-за повороту з’явилося щось кудлате і витрішкувате... Хлопок двері, і я залишилася затиснутою між Радунським і Лужанським.
— Добрий день Гарлі, — сказав Данило, — у нас новий Страж на квадрат 7.5/8.18.
- Знайшли? — почувся дивний, трохи механічний голос.
Я продовжувала м’ятись за широченою спиною Данила, розглядаючи переплетення ниток на старомодному твідовому піджаку. Що це за світ у них такий, що вони ще живуть у такій відсталості. А спина у Данила, до речі, гарна. Широка…
— Світлана, тільки циц, — шепнув Лужанський, перериваючи мої думки про чужі спини.
І мене, як дитину, за ручку вивели до центру світлої, дуже світлої кімнати без вікон. І чого циц? Що, я кімнат не бачила, чи столів, чи… І я затиснула рота руками, щоб стримати крик здивування. Ельфи, перевертні та Колобки – це вже я зуміла прийняти і навіть морально підготуватися. Але ж гуманоїд? Та сама сіренька людина з яйцеподібною головою, яку зображають любителі уфології… І я розгублено глянула на Радунського.
- Знайомтеся, Світлано, - сказав старий, - це Гарлі, представник фархаріанської раси. Наша наукова міць та опора.
У повислій тиші хтось розгублено гикнув.
— Вибачте, — винно шепнула я.
Гуманоїд тільки лупав своїми величезними мигдалеподібними очима і розглядав мене. Росточком це створіння було трохи вище семирічної дитини і будовою тіла нагадувало чупа-чупс з ніжками та трипалими рученятами-гілочками. І як вони тягають такі голівоньки на своїх тілах? До речі, де одяг? Воно голе, чи що? Але купол над головою є…
— Нічого, — нарешті заговорив гуманоїд, — бувають реакції й гірші. Особливо від істот вашого світу.
І знову незручна тиша. Радунський і Лужанський стояли по обидва боки від мене, як санітари в психлікарні, а ми з гуманоїдом витріщаємось один на одного. — Світла… Світлана Геннадіївна Соколовська, — представилася я і простягла руку гуманоїду.
Прямо як на фотографіях із дешевих газет. Я б добре виглядала на знімках поруч із фотографією двоголового кота і бабусі, що левітує. Гуманоїд ще кілька разів моргнув своїми витріщеними очима. Віко у цих істот було влаштоване як у ящірок, тільки було непрозорим, але часто то закривало, то відкривало око. Жах! — Так і запишу, — сказав гуманоїд, і делікатно потис мені… палець, — Моє ім’я 832FYZT12, але всі звуть чомусь Гарлі. Вам теж можна так називати.
І він потопав до столу. До речі, так, одяг на Гарлі все ж таки виявився. Те, що я прийняла за шкіру, виявилося дуже облягаючим комбінезоном. Гарлі поліз за стіл, мене вивели до центру кімнати. Під ногами відразу запалилося коло в підлозі, наче око сканера. Я тупо дивилася на всі боки, дивуючись всьому, що було навколо. Що це було, все одно мені не ясно, але штучки цікаві. На стіні дивного вигляду екран чи картина… чи дзеркало… Або вікно?
А Гарлі в цей час активував якусь кнопку на столі, і переді мною висвітився голографічний екран із купою шкал, позначок та даних. З’явилися мої параметри: зріст, вага, колір очей та волосся… Домашня адреса. Перед гуманоїдом засвітилася панель типу клавіатури. Тільки теж дуже технологічна і голографічна. А я стояла і думала, скільки пацієнтів психіатричних клінік насправді несли марення про прибульців, а скільки з’їхали з глузду, зустрівши такого ось Гарлі в лісі чи в горах? Скільки ще наших фантазій, дитячих казок чи міських легенд виявляться правдою…
— З біометрією все… Зараз налаштується камертон, і можна буде працювати, — проскрипів Гарлі і шльонув на стіл такий самий браслет, як у моїх супутників.