Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

Вставши зі свого місця та обережно переступаючи уламки мого улюбленого дубового стола, я повільно дійшла до шафи та дістала звідти свої  чорні штани з піджаком.

— «Suae quisque magnitudinis»². Ось так краще.

Вручивши феніксу класичні чорні штани вже його розміру, стомлено рухнула у крісло, заплющила очі та зробила глибокий вдих. Доки він переодягався, я нарешті зрозуміла, чому мій улюблений годинник мовчав. Ось що мало статися — напад психованого перевертня та чудесний порятунок.  Хотілося вірити, що програма божевілля на цей рік виконана, але чомусь не вірилося. Коли прозвучав дзвінок мого власного телефону, щось всередині стиснулося. Не скажу, що я сильно злякалася Вольрана, але говорити ні з ким не хотілося. Якби це не був невідомий номер, я б просто проігнорувала його до кращих часів, а так, прийняла виклик.

— Слухаю вас?

— Доброго дня, Елайно. Це Вілард Рейн, пам'ятаєте? — прозвучав гарний чоловічий голос. Це був той самий лорд з пошти, котрого я мало не поцілувала. Звідки у нього мій номер взявся? — Не хочете зустрітися, випити кави?

— Ні! — стрепенулася я. Для повного щастя не вистачало знов алергічити. Вбережи мене, свята Інсанія. — Вибачте, але я зайнята найближчім часом. Гарного дня вам.

Довгі гудки змінилися тишею і я наважилася підняти погляд, щоб оцінити збитки. Підпалена підлога. Розтрощений стіл. Купа дерев'яних дощок. Розбитий чужий телефон. Підпалена рамка від диплома. Нічого нового. Ніколи не думала, що скажу це, але всі буйні психи однакові у своїх розрухах.  Їм би лиш покидатися речами та побити кривдника. Ніякої фантазії. Навіть страждають постійно ті ж самі речі. Смішно, але з часом можна звикнути навіть до божевілля.

1. Tempus, vetas! — з латині «Час, зупинися».