Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

— Ело, — спитала Люся, коли я підсіла до неї, переводячи дух, — а ти не думала попрацювати з нами? З тобою весело.

— Ні, дякую. Я краще посиджу у своєму кабінеті зі всілякими нелюдями, ніж бачитиму їх десятками за короткий час. Не люблю скупчення.

Алан вийшов з кухні, вимикаючи за собою світло. Сонно потягнувшись він взяв з собою невеличкий пакунок і пройшов до виходу.

— Не треба її змушувати. Краще хай приходить коли захоче. Пішли, Ело. А ви — охороняйте кав'ярню та гарно відпочиньте. І немає чого сваритись. Чули?

Предмети щось промовили у відповідь, а я вийшла вслід за Аланом. Було ніяково повертатися ніччю разом із ним. Кругом блукали парочки, тримаючись за руки та це наштовхнуло мене на нічні спогади.

— Не хочеш компенсувати мені втраченого робітника чашкою чаю? Я взяв торт. Та й у мене є ще одна справа до тебе.

— Яка? — здивувалася.

— Я знайшов один твій носок, який ти забула у мене вдома. Проблема в тому, що він один  та страшенно засмучений, що втратив свою пару, і я не знаю, що з цим робити.

— Святі…! носочки... Для повного щастя не вистачало лише балакучого носка з трагічним коханням! Їй богу нап'юсь.

— Вина?

— Чаю! А то ще чогось натворю.

Похитавши головою повела Хоума до себе додому. Не те що мені дуже хотілося з ним провести вечір, але я розуміла що цей чоловік перетворив моє життя на психічну лікарню і з цим всім треба було щось робити. Знати б ще що саме...