Есміна. Таємниця крижаної королеви - Юлія Богута

Миттю розвернувшись від чоловіків, я потягнула Рейна з поля бою та з насолодою вдихнула свіже повітря. Було щось таке між цими двома, що змушувало мене нервово потирати руки. Здавалося, ніби вони от-от побилися б, а Рейн впокоїв би їх обох на додачу аби я не переймалася. Добре, що мої молитви були почуті, й цей інцидент закінчився перш ніж кав'ярня перетворилась на місце злочину.

— Есміно...? — запитав Лоріан, на мить зупиняючись посеред вулиці. — Власне...чому я хотів тебе побачити перед сном...У мене для тебе подарунок, який може  тебе трохи здивувати.

— Тільки не кажи, що ти дорогою до мене знайшов ще одне тіло! — стрепенулася, шукаючи поглядом куди втекти. І тільки потім зрозуміла, що ми йшли вулицею, яка вела до будинку Лоріана.

— Єдине тіло, яке б я хотів тобі вручити — це своє. Хочеш? — спокійно запитав чоловік, дістаючи з кишені ключ та залишаючи його в моїй долоні. — Тому тримай.

— Ти мені ключ від мого кабінету даруєш? Полагодили вже? — зраділа, що нарешті не буде прохідного двору. — Я вже думала, що це ніколи не станеться.

— Це ключ від моєї квартири. Він тебе ні до чого не зобов'язує. Просто повертайся додому, коли захочеться. Добре?

— Рейне... — запнулася на прізвищі й прикусила губу. Слова були лишні, тому я мовчки поцілувала його в щоку, перш ніж сунутись далі.

Наші пальці самі собою сплелись. Я йшла промерзлою вуличкою й думала про долю. Що як наше життя це суцільний хід пов'язаних між собою подій? Що, якщо нам судилося бути разом і пережити те, що ми маємо пережити?  Я продовжувала йти, слухаючи як хрумтить під ногами свіжий сніг, і відчуваючи тепло його руки. З кожним новим кроком на душі ставало легше.