Есміна. Таємниця крижаної королеви - Юлія Богута

— Е ні! Попрохаю не ображати мою духовну організацію! Ти хоч знаєш скільки часу пішло, щоб випрацювати таке досконале почуття гумору? — щиро обурилась, згадуючи як довгий час страждала від насмішок та приймала це близько до душі. — Та я мало власний завод з виготовлення зілля тимчасової смерті не зробила, доки навчилась приймати себе такою як є! Та й досі мрію побудувати…

— Есміно, нащо тобі він здався, коли в тебе є я? — надув губи Лоріан, зі смутком притуляючись ближче. — Я значно краще, вигідніше економічно та практично. Тобі жоден завод не готуватиме їсти й не обійматиме ніччю.

— Що поробиш, в нашому світі немає нічого ідеального, — чоловік перевів на мене важкий погляд з-під брів й просунувся впритул. — Що?

— Смажена картопля. З м'ясом в сливовому маринаді. З салатом. Тортиком на десерт. І кавою, — буркотів чоловік, вбиваючи гвіздки в кришку труни та шепочучи прямо в мої губи останні слова — Та я, який тобі все це готуватиме.

— Знаєш же, чим підкупити жінку!

В храмі пролунав дзвінкий сміх, відбиваючись луною об голі стіни, перш ніж ми поцілувались. В чомусь таки Лоріан мав рацію. Він був близьким до ідеалу та походив на чарівну казку. Біда в тому, що казки зазвичай закінчувались смертю обох головних героїв. А мені якось не дуже хотілося, аби ми помирали. Особливо, враховуючи, нашого маніяка та все те. що відбувалося у Вайленсі останнім часом.