Містичний вальс - Наталія Очкур
— Твоя дружина?
— Дружина? То ти вважаєш, я покликав би тебе із собою, маючи жінку? Ти доброї думки про мене! А ти б поїхала зі мною за таких умов?
— Ні за що.
Олексій всміхнувся, кивнув.
— Я так і думав. Це — моя старша сестра. А цей розбишака, — він кивнув на вікно, і Лана, знову поглянувши у двір, побачила, як із машини вистрибує хлопченя років семи, — небіж.
Жінка, немов зачувши слова Олеся, озирнулась, і, безпомилково визначивши, біля якого вікна знаходиться її брат, помахала рукою. Її хустка сповзла, і Лана все згадала без пояснень. Це нагле руде волосся вона впізнала б, мабуть, лиш по самих його відблисках у холодному зимовому сонці. Малий теж підняв вгору личко. Це були Ія та Ярослав.
— Я винна їй різдвяний подарунок, — раптом згадала вона.
— Я не хотів брати Ію, — відказав на те Олесь, — та вона напросилась. Сказала, що бачити мене закоханим — це найкращий подарунок, і саме його вона від тебе чекала. А ще сказала, що має віддати тобі якісь речі і що ти обов’язково повинна мене перевиховати. Як ти думаєш, тобі вдасться?
Лана трохи відхилила голову так, щоб бачити кохане обличчя.
— Боюсь, що ні.
— Але ти візьмешся за це?
— О, неодмінно. Я завжди приймаю виклик.
— Це я пам’ятаю. Одного разу, коли смерть викликала тебе на двобій, ти теж прийняла виклик — і перемогла. Тому й відбулася наша зустріч — тут, сьогодні. Я кохаю тебе.
— Олесю, а ти не думав, що насправді нічого про мене не знаєш? Так само, як і я про тебе?
— Думав, — це було її останнє справжнє заперечення, і від того, як легко він погодився, його маленький світлячок виглядав шокованим — це побавило Олеся. — Я постійно про це думаю. І вважаю це вельми захопливим. Ну, сама поміркуй — у нас попереду ціле життя, щоб пізнати одне одного, ми ніколи не сумуватимемо разом, бо нерозгадані таємниці постійно манять до себе, а розгадані — се вже не таємниці. Але насправді, — торкаючись вустами її шиї так, що Лана вигнулась дугою і тихенько застогнала, прошепотів він, — я знаю про тебе все. І ти знаєш усе про мене все, навіть те, як я танцюю, а цього, клянуся, і моя мама рідна не знає. Хоч у чомусь їй із сином пощастило.
— Олесю…
— Рідна моя, — він все ще не випускав її з обіймів, він тримав її міцно-міцно, і так ніжно, обережно, — усе моє життя було лише передчуттям зустрічі з тобою. Тепер воно належить тобі. Ти приймеш цей дар?
— Якщо у відповідь ти приймеш моє.
— Домовились, — блакитні очі Олеся чомусь виблискували — він невірного зимового сонця, чи що? — І ще одне питання.
— Як — ще одне? Вікторина ж скінчилася.
— Це як додатковий бал.
— Ну що ж… спробуй.
— Що моя королева робить сьогодні увечері?
— Так зразу і не пригадати… без щоденника, — Світлана приснула зі сміху, побачивши, як витягується обличчя у Олеся — видовище незабутнє, немов гарбуз, який вирішив зробити собі пластичну операцію, щоб бути схожим на видовжену узбецьку диню. — Та нічого я не роблю увечері, нічого, — змилувавшись над ним, зізналась вона. — А що, мій пане, ви маєте якусь особливу пропозицію?
— Та певно, що маю. Чи дозволите мені запросити вас на тур вальсу?
Світлана дивилась на нього знизу вгору сяючими від щастя очима. Він такий високий! Такий надійний, міцний, рідний! Так, колись, у віки прадавні, він обрав корону, а не кохання, і вони обоє заплатили за це: він — своїм розумом, а вона — серцем. Та нині всі рахунки закрито. Більше їм не доведеться вибирати, бо насправді немає на світі ніякого вибору — є тільки приречення. І любов, яка залишається із тобою, навіть коли ти відштовхуєш її, зраджуєш її. Яка буде з тобою… яке б слово підібрати?
Завжди.
— Може, й дозволю. Якщо у мене не всі танці розписані.
— Але спочатку ми повинні одружитися.
— Овва! Отак от зразу? А що, без цього танцювати не можна?
— Хіба я не казав тобі, що ми, галичани, танцюємо тільки із дружинами?
— Ні, не казав, бо то була б найбільша брехня у світі.
Тепер засміявся Олесь.
— Все одно. Ти повинна вийти за мене, чуєш? Я хочу тебе тільки як жінку — ні коханка, ні подружка мені не потрібна. Що скажеш?
— Так.
— Ти згодна…
— Ти чув.
— Чи щось тримає тебе в Києві, серце? Щось, без чого ти не зможеш обійтися? Чи… хтось?
Він боявся питати це — і розумів, що повинен
