Містичний вальс - Наталія Очкур

— І як же ти робиш свою кар’єру? — наблизившись, м’яко уточнив він, неначе не розуміючи, на що натякав Валентин. — Розкажи мені, а я послухаю.

Вона втрачає його, із жахом зрозуміла Лана, щойно віднайшла — і втрачає! Ні! Оце вже ні! Вона не може дозволити собі такої розкоші — знову втратити його!

Після всіх цих страждань, після мук, які хижими птахами шматували її вразливу, але ще живу плоть і душу, вона просто не може загубити його! Та що ж робити? Пояснювати щось, виправдовуватись, принижуватись, благати? Ні — цим вона тільки все зіпсує! І тоді вона зробила єдине, що могла, єдине, що взагалі можна було зробити в цій ситуації — розвернулась і мовчки пішла геть.

Олесь наздогнав її за хвилину і сіпнув за рукав, змушуючи обернутись. Вона не піддалася.

— Світлано!

— Мені нічого сказати тобі, Олесю. Піди та поговори з Валентином — він знає про мене більше, ніж я сама!

— Лано…

— Пусти мене!

— Кохана…

— Забирайся геть!

— Маленька!

— Геть! Головне — невинність душі; той, хто навчив мене цьому, був чимось схожий на тебе!

— Ну, пробач, Світлячку мій, — вигляд у Олекси був найпокаянніший. — Так, це ревнощі! Звичайнісінькі ревнощі! І мені навіть не соромно! Соромно лиш за те, що я зрадив тебе, а потім змусив чекати — так довго, стільки пустельних років… Звідки мені знати, що ти робила усі ті сотні літ, доки мене не було поряд?

— Чекала тебе, — Лана повернулась нарешті, сміючись і плачучи, і обвила його плечі руками. — Я просто чекала тебе, мій королю.

— Єдина моя… Я піду і наб’ю морду цьому Валентину, — пообіцяв він, припадаючи до її вуст. — Але потім… трохи пізніше… нагадаєш мені, якщо я забуду.

— Неодмінно.

— Бо ти така гарна, що можна забути про все на світі. Ти така прекрасна… як сонце.

— Олесю…

— Як світло… Ти маєш хороше ім’я. Воно тобі дуже пасує — Світлана…

— Твоє тобі теж підходить. Олексій — захисник… Мій захисник. Тільки попереджаю одразу — бажаючих просвітити тебе стосовно моєї ганебної, як вони це називають, поведінки, буде більш ніж достатньо. Я не робила нічого поганого, нічого, за що мені могло б бути соромно, — Лана дивилась Олесю прямо у вічі, — та деякі, навіть якщо із власних очей у них стирчить частокіл, дуже пильнують смітинки в очицях ближнього.

Олекса замислився.

— Вважаєш, я не подужаю всім морди набити? Тоді покличу на допомогу Ромка.

— Думаю, до цього не дійде.

— Я теж так думаю. Бо я забираю тебе із собою.

— Куди?

— А як ти гадаєш?

Притиснута до підвіконня — Олесь наново затягнув її до вікна, та й дійсно — не стирчати ж їм посеред коридору — Лана тільки зітхнула.

— А я повинна вгадати?

— Аякже. Дається три спроби.

— В Рутенію?

— За тисячу літ я забув туди дорогу.

— В Чорний ліс, шукати галявину Закоханих Сердець?

— А хіба ти вже не знайшла її тоді — за нас обох?

— І це він знає. Ну, тоді мабуть що до Львова.

— Вгадала! На останній спробі! Ти ледь не завалила гру!

— А ще були претендентки?

— О, Боже мій, ні. Ні. Ти поза конкурсом, поза конкуренцією. Ти найкраща. Тому я і вибрав тебе.

— Вибрав із кого? — Лана жартома замахнулась на нього рукою. — Я ж поза конкурсом!

— Ти — моє все, — Олесь перехопив її правицю, поцілував кістянки пальців. — Бачу, ти носиш його… мій перстень.

— Не знімаючи. Бо тепер він уже мій. Ти подарував мені його, не забув? Мушу визнати, любий — ти справжній збоченець. Я вже казала тобі?

— Було щось таке… не пам’ятаю тільки, чи ти жалілася?

— Жалілась? Я?

— Так, ти ніколи ні на що не скаржилась. Навіть тоді, коли я зрадив тебе, я не почув жодного докору.

— Не було ніякої зради.

— Кохана, я зрадив тебе, — із притиском повторив Олесь. — Я змушений був нести цей хрест через багато життів. Бо зрада — це той єдиний гріх, який не можна відмолити.

— Це дивлячись, як ти молитимешся, — Світлана сказала це і, зніяковівши, відвела очі, бо Олесь хмикнув.

— А як треба?

— Я складу перелік.

Погляд Лани впав на білий автомобіль у внутрішньому дворі «Київлікпрепарату» — здається, це був новенький «Пежо». Незнайомий — бо всі автомобілі своїх колег Лана знала, як свої п’ять пальців. Біля авто, переминаючись з ноги