Янголи, що підкрадаються - Наталія Шевченко

— Дано, що за чудовий сюрприз! Як життя, querida?[11]

— Дякую, регулярно, — почувши це, Ден закашлявся. — А ти як?

— Я? Добре. Тільки сумую за тобою. Звідтоді, як ти пішла, — він окинув її липким, як павутиння, поглядом, — у мене більше не було таких… г-м… обдарованих учениць.

— Я вам не заважаю, хлопче?

Млосні південні очі раптом спалахнули люттю.

— Ти ще й досі з ним, моя люба?

— Вірність — моє друге ім’я. А ти як? Ще не одружився?

— Ні. Хоч дід постійно мене пиляє, каже, що вже пора подумати про слід, який я залишу по собі, про вічність у дітях та іншу маячню — я не кваплюся. Важко знайти… справжню жінку.

Якби злі погляди могли обертатися в ножі, Хосе давно лежав би біля Денисових ніг, спливаючи кров’ю.

— Ви не повірите, але з чоловіками та ж сама проблема!

— Я розумію твого дідуся. Він сьогодні тут? — у повітрі запахло грозою. Врятувати становище могла тільки пустопорожня балачка — так навчав її Денис.

— Ні, слава Ісусу. Він лише завтра буде в Україні. Мабуть, залишиться тут назавжди.

— Тобто?

— Ну, він же українець, хіба я тобі не казав? Колишній вояк УПА. Впертий старий віслюк, але я його люблю. Моя мама — його старша донька — вийшла заміж за мексиканця.

— А сам дідусь звідкіля? — раптом спитав Денис, та так люб’язно, що здавалося, з вуст замість слини ось-ось сироп потече. Хосе-Антоніо глянув на нього недовірливо, якусь мить вагався, та, вочевидь, на їхнє щастя, ще не встиг поспілкуватися з Брициним. Ніяких особливих підозр у нього не виникло.

— З Аргентини. У нього тут фонд благодійний є… філія, власне… Може, чули? «Світло надії» називається.

— Ти тямиш, про що говориш, Денисе? — Дана гасала кухнею, як торпеда. — А віриш? Ти сам собі віриш? Разів сім ти бачив Хосе в ліцеї, а тут на тебе прозріння напало, та ще й таке дуже, що ти не зміг відбитися! Бо я — ти чуєш?! — я тобі не вірю. Не вірю, що на касеті — Хосе. Він хороша людина! Цього просто не може бути!

Блідий і змучений — давалася взнаки друга безсонна ніч, Ден жалібно дивився на те, як Дана з усіх сил перетворює каву на бурду, але ще намагався жартувати.

— Ніхто не може бути визнаним хорошою людиною, якщо це не доведено математично.

— То й доведи, — чашка дзиґою закрутилася по столу, вихлюпуючи із себе щось брунатно-коричневе. Ден поморщився.

— І тобі смачного.

— Годі! Годі з мене цих китайських церемоній! Чому ти вирішив, що Хосе — організатор?! А касета — та, де буцімто він ґвалтує Ніку — її ж немає! Ти казав мені, що віддав її куди слід! З чим ми підемо до дона Мар’яно?!

— Я лишив собі копії. Всі.

— Для домашнього перегляду?

— Дріб’язково; Дано. Не вражає. І перестань волати, в мене від твого крику голова болить. Позавчора я стояв там і змушував себе зберігати спокій, коли ця мерзота витріщалася на тебе, як на розетку…

— А як це?

— Не має значення. Я чемно слухав його патякання про дітей, про слід у вічності, і думав… знаєш, про що? Я думав, а як же бути з моєю вічністю в доньці? З моїм слідом на землі? Якби я тільки міг… Якби не те, що я не знаю й досі імені замовника… я убив би Хосе прямо там. На місці. Задушив би голими руками!

— Та з чого ти взяв…

— Дано, ти не забула, чий телефон дістала вчора від Брицина?!

Дана насупилася.

— Це ще нічого не означає.

— Аякже. У цій справі кожна дрібниця не означає нічого і, водночас означає все. Але я поважаю твоє право на курячу сліпоту. Просто так збіглося, що телефон чувака, котрий може дістати тобі дитяче порно, виявився ще й номером на квартирі, яку знімає любий Хосе.

— Чувака?! Це ж треба, які слова ти знаєш… То з цього ти зробив висновок, що він — організатор?!

— Ні. Втім, навіть якби він був простим посередником, я так само б стер його з лиця Землі. Але він не посередник. І знаєш, чому? Бо їм стільки не платять.

— Скільки?

— Дуже багато, нагідко. Та квартирка, що він її винаймає — то напускання туману нудному аргентинському дідусеві. У Хосе-Антоніо ще три квартири в центрі міста, дві з яких він здає за круглу копійчину, і один заміський будиночок. У Феофанії, курортній зоні, де в принципі будуватися заборонено. Ти хоч уявляєш собі, у скільки це йому обійшлося?!

— А може, це дід дав йому гроші?

— Ні. Дід, по-перше, принципово не видає своїм кревним такі суми — він старомодний і любить, коли гроші заробляють, а не беруть. А по-друге, він і так досить часто покривав свого безпутного онука. Це