Янголи, що підкрадаються - Наталія Шевченко

— Я не… — Дана пекуче почервоніла. — А можна сформулювати це якось пристойніше?

— Ні, не можна. Ти ж не в кабінеті сексопатолога. Із цими хлопцями й крутіше говорять, Дано, та якщо ти почнеш корчити із себе інститутку, вони тобі просто не повірять. І тоді — все. Гаплик. Тому я тебе дуже прошу — залиш свою вихованість для тих, хто здатен її оцінити. І ще одне. Якщо ти не впевнена до кінця, що тобі вдасться переконати їх…

— Його.

— А його — це й означає їх, моя хороша. Так от, якщо ти не певна, краще не йди. Я маю запрошення на дві особи, то поведу туди Саву… хоч воно дещо й незручно.

— От лишенько, правда ж?

— Ні. Я не хотів світитися як гей, але нічого, переживу. Зате Сава досвідчений, з ним завжди цікаво поговорити, він добрий політолог…

— Хто?!

— А ти думала, вантажник? Ну, то менше з тим. Залишаєшся ти.

— Ще є Тамара, — солодко підказала Дана. Денис зареготав.

— Уявляю собі, як витрачу весь вечір на те, щоби знімати палких шанувальників пухкеньких форм із Томиного тіла. Так що, вочевидь, мала, як-то кажуть, при всьому розмаїтті вибору, альтернативи тобі немає.

— А якщо він… вони спитають, чому я й досі не покинула тебе?

— Не спитають, якщо правильно використаєш чарівне слово «багатий». І ще одне — ледь не забув. Можливо, там буде твій світський стерв’ятник.

— Ти про кого?

— А ти не в курсі? Про Любомира Шеремета. Так його називають у світі журналістики.

Любомира там не було, і першою реакцією Дани стало розчарування. Вона виглядала його, як батька з ярмарку, крутила головою на всі боки, аж Денис мусив зробити їй зауваження.

— Зосередься на справі, якщо вже прийшла сюди.

Виконавчий секретар «Світла надії» — так правильно називалася посада того товстуна, за яким вони полювали — піддавався обробці легше за м’який пластилін у її пальцях, та толку від нього було мало. Чудово зрозумівши всі натяки Дани, він постійно ліз до неї під спідницю — залишалося дивуватися його спритності, зважаючи на те, що подолом Дана килими мела, питав, навіщо їй дитяче порно, і настійливо радив розважатися з дорослими чоловіками, кладучи при цьому її долоню собі на пах. Дана холодно дивилася на нього, ледь стримуючись, щоби не стиснути пальці з усіх сил, і думала, що за людина Мігель Мар’яно, що взяв до свого фонду такого секретаря. Не домігшись нічого конкретного, окрім туманної фрази «звести її з ким слід, якщо вона буде доброю до нього», Дана повернулася до зали і поділилася з Деном своїми сумнівами. Він жваво зацікавився обіцянкою товстуна, а стосовно його посади сказав:

— Дон Мігель не мав виходу. Цей колобок — а звуть його, якщо він не представився, Іван Іванович Брицин, і нічого сміятися, хороше, просте ім’я — так от, він багатий, але під п’ятою у дружини. Вона — амбітна сувора жінка і тисне на нього. Їй потрібен імідж благодійниці.

— Навіщо?

— За рік вона хоче балотуватися у Верховну Раду. Але й це ще не все. Дитина Брицина від першого шлюбу…

— Ти хочеш переконати мене, що хтось спокусився на нього двічі?

— Це син, і він розумово відсталий.

— Наскільки сильно?

— Імбецильність. Середній ступінь. Не рослина, як ідіот, але й приємного мало. Вочевидь, бабло не до кінця перемогло в душі Брицина все хороше, бо він, хоч і покинув першу жінку з хворим малюком…

— Який душка!

— Все ж продовжує їй допомагати. І віддає великі гроші на фонд.

— Припини, бо я зараз у нього закохаюся! — Дана зітхнула. — Я ж піду туди завтра, Дене, так? Піду до нього?

— Я б тобі не радив. Де ви маєте зустрітися?

— А тобі навіщо? Хочеш схопити його і бити, доки він у всьому не зізнається?

— Ну, не тебе ж у ліжко йому класти!

— Не буде ліжка, Денисе. Я обіцяю. Жодних горизонтальних, вертикальних та скісних поверхонь. Але я піду туди сама.

Ден узяв її двома пальцями за підборіддя, змусивши дивитися прямо на нього.

— Не подобається мені твій блукаючий погляд. Так і бачу партизанку з радянського фільму: «Давай, фашисте клятий! Усіх не перевішаєте!» Я не хочу марних жертв.

— Дене… подумай про тих дівчаток. Про Ніку, про Віолу, врешті-решт. Якщо він справді виведе мене на організатора чи бодай особу, наближену до нього… заради цього варто пропусти через себе роту п’яних моряків.

Денис опустив руку — Неждана і без того вже не зводила з нього очей.

— Що може знати про це незаймана?

— Та з чого ти взяв, що я…

— Дано, припини. Не мороч старого лиса. Я ні з чого це не взяв, мені це відомо. Як відомо й те, для кого ти себе бережеш. Дурна відданість, якщо хочеш знати мою думку.