Щаслива суперниця - Симона Вілар

абатство Бері-Сент-Едмундс, покровителькою якого вона була, й віддати землі з усіма належними почестями. У мене й у думках не було поховати її у фамільному склепі Армстронгів, тому що я не вважав її членом родини. Вона була нашим із Гітою ворогом — нещадним і жорстоким. Тому я навіть не поїхав на похорон, довірив Пенді провести церемонію. Той повідомив враженому Ансельму, що графиня Бертрада Норфолкська загинула в церкві святого Дунстана, коли там трапилася пожежа, разом зі священиком отцем Мартіном. Це було необхідно, щоб приховати, що відбулося насправді. А моя відсутність на похороні… Мені було не до нього. Вже третій день Гіта металася в гарячці, а наш маленький Свейн був такий слабенький, що я поквапився охрестити його, щоб врятувати хоча б його душу. Коли ж Пенда повернувся з похорону, я пропустив повз вуха його слова про те, що Ансельм щось запідозрив. Чому б і не запідозрити, адже бісів піп напевно був замішаний у цю справу? Але тоді я ще не знав про Бігода, й тільки пізніше усвідомив, чим це нам загрожує. Про його підступи мені повідомили тамплієри. Виявляється, Гуго відразу ж після пожежі вирушив до двору, але вийшла затримка — почався сезон великих королівських ловів і не так-то просто домогтися зустрічі з королем, коли він із наближеними та васалами кочує по лісах і болотах Нормандії. Я, зі свого боку, попросив побратимів по Ордену зробити все, щоб утримувати Бігода подалі від короля — підкупити, залякати, але не дозволити йому зустрітися з Генріхом Боклерком доти, поки я не прибуду в Нормандію. Я повинен першим доповісти про те, що трапилося, батькові Бертради. Нещасний випадок. Я мав намір наполягати на цьому. Якщо ж мені не повірять… Що ж, тоді я візьму на себе провину за загибель дружини, але зумію заступити від королівського гніву Гіту й дітей.

Моя Мілдред була як сонячний промінчик, і її життя мусило залишатися таким само мирним і світлим. А Свейн… Хай допоможе Господь моєму маляті впоратися. Годувальниця, вчасно підшукана Цедріком, запевняє, що виходить його — недоношені діти раз у раз з’являються на світ, і в цьому нема нічого особливо небезпечного.

Але в це вірилося важко — надто вже малий і кволий був Свейн. Гіта ледь не знепритомніла, коли я вперше показав їй сина. Вона й зараз надзвичайно квола, а я не можу бути при ній. За всяку ціну я повинен випередити Бігода, зупинити, навіть убити, якщо буде необхідно. Сказати по честі, я зовсім не від того, щоб нарешті поквитатися з ним, але швидше за все, доведеться уламувати цього негідника й зрештою потрапити в залежність від нього.

Ці сумні думки обступали мене зусібіч. Однак зрештою я зумів ненадовго задрімати, незважаючи на шалене ревіння моря за обшивкою судна. Позначилися багатоденна страшна напруга та втома.

Я прокинувся, немовби від поштовху, й перше, що зрозумів, — скаженої хитавиці більше нема. Корпус судна неголосно порипував, навколо мене були розкидані в безладі клунки, ящики й снасті, а в глибині трюму під погано пригнаними планками стиха похлюпувала вода.

Я підняв покришку палубного люка. Розвиднялося, і хоча й далі дув холодний пронизливий вітер, на палубі покотом спали змучені матроси. Загортаючись у мокрий плащ, я рушив туди, де біля керма стояв капітан.

— Гарна нічка була, чи не так, мілорде?

Він вказав на смужку суші, яка темніла на обрії.

— Не мине й години, як ми ввійдемо в порт Кале.

* * *

Білі плащі тамплієрів я помітив ще тоді, коли корабель швартувався біля берегової стіни.

Вигляд у мене був доволі пошарпаний, і тому вони перш за все поцікавилися, чи зможу я їхати верхи. Я надто поспішав і не міг витрачати час на те, щоб опорядитися, тож вони це зрозуміли — я нахльостував коня до самого Руана.

Тут, у комтурії, мені повідомили перші новини. Вам судити, якими вони виявилися: Генріх раз у раз переїздить з місця на місце, а Гуго стомився ганятися за ним і влаштувався в мисливському замку Ліон-ла-Форт, де тамплієрам вдалося поговорити з ним. Бігод погодився мовчати, якщо я виплачу йому величезну суму, шість тисяч фунтів, причому, завдаток зажадав негайно, й тамплієрам довелося викласти йому дві тисячі.

Ціна чимала, але, мабуть, уперше за цей час я зітхнув з полегшенням. Хвала Всевишньому, що я не порвав із Орденом і тамплієри підтримали мене у тяжку хвилину. Залишалася тільки одна обставина — з отриманими грішми Гуго відразу ж зможе викупити посаду стюарда двору, а значить, постійно буде поряд із королем. А на такого, як він, покладатися не можна.

Тепер залишалося тільки чекати, коли король стомиться від перегонів осінніми лісами, повернеться та зволить мене прийняти. Тамплієри запропонували мені пожити до цього часу в комтурії, обіцяючи негайно повідомити, коли з’явиться можливість для аудієнції.

Дні тяглися, наповнені суворими докорами сумління. Я карався тим, що випустив з уваги Бігода, а до того — й саму Бертраду. Неприпустима легковажність! Але коли ми бачилися з нею востаннє, вона здалася мені такою жалюгідною і безсилою, що я перестав сприймати її серйозно й не надав значення її погрозам… Знову й знову я згадував той страшний день.

У день Святої Хільди Гіта побажала відвідати монастир, де провела дитинство. Я ж збирався в Норідж. Рано вранці, поки вона ще спала, я поцілував її та поїхав. Ми з Пендою заздалегідь відібрали на продаж дев’ять рудих сухорлявих трилітків, і тої миті мені здавалося, що нема нічого важливішого, ніж доставити їх у Норідж і передати представникам ордену Храму. Ціну було призначено заздалегідь, я очікував дістати неабиякий прибуток і пишався, знаючи, що мої коні викличуть у тамплієрів захват. У мене не було анінайменшого передчуття лиха. День видався ясний, тихий, коні бігли бадьоро, похропуючи та струшуючи золотавими гривами.

Я