Щаслива суперниця - Симона Вілар

Однак дива вистачило ненадовго. Моє тіло було заважке, і я не могла втримати себе. Густий дим не давав дихнути. Я відчувала, як один за одним розтискаються пальці. Коли ж сила остаточно полишила мене, я припинила опір і зіслизнула в порожнечу…

Мене підхопило безліч дужих рук, і я, котра вже розпрощалась із життям, зачудувалася з цього так, що не беруся описати. Потім ці руки дбайливо несли мене й обережно вкладали на вистелену чимось м’яким землю. Я була в напівзабутті й цілком могла вирішити, що вже покинула грішну землю, якби до мене не долинув голос Едгара.

— Гіто!!!

Переді мною виникло з багряної пітьми його перекошене болем і страхом обличчя. Тепер я чула й інші звуки — вигуки, гул вогню, чиєсь пронизливе виття.

— Де ж ти був так довго?

По його обличчі текли сльози. Я спробувала посміхнутися й раптом закусила губу.

Немовби чудовиська з мороку, на мене знову накинувся біль. Я зігнулася в руках Едгара й затіпалась як риба.

— Едгаре, в мене почалися пологи!

Він розгублено озирнувся.

— Агов, хто-небудь! Та допоможіть же! Швидше!

У коротку мить полегшення я трішки повернула голову до вогню — і побачила все, що повинна була бачити на власні очі.

Графиню виніс із вогню Пенда. Його шкіряна куртка жевріла в багатьох місцях, і хтось накрив його плащем. Я піднялася на ліктях, дивлячись на те, що він опустив на землю.

Це вже не нагадувало людину. Щось скорчене, обвуглене — воно пузирилося й огидно смерділо паленою плоттю. Але раптово це щось поворухнулося й повільно повернулось до мене. Там, де мало бути обличчя, серед багряних міхурів і патьоків слизу блиснуло око. Єдине. Й воно втупилося в мене.

— Умреш, коли будеш упевнена в своєму щасті. І вб’є тебе — він…

Це був не голос — дивне клекотіння. І все-таки я розібрала кожне слово. Графиня здригнулася й затихла.

Десь зовсім поруч Едгар наполегливо вимагав хоч із-під землі здобути повитуху. Хтось притьмом поскакав у темряву, копита прогриміли й затихли на відстані.

Яка повитуха? Звідки?

Тільки тепер я зрозуміла, що він навіть не помітив, як став удівцем. І останні слова його вінчаної дружини були звернені не до нього.

— Едгаре…

Я облизала потріскані, сухі, як попіл, губи.

— Едгаре, не йди. Допоможи мені…

Тепер я думала тільки про те, що мені належало.

Листопад 1135 року.

Могутній вал ударив у ніс корабля й тисячею бризок обсипався на палубу.

Я чортихнувся (хоча, можливо, варто було б молитися) і міцніше вчепився в линву, що обвивала щоглу. Мій одяг промок наскрізь, я тремтів від холоду й напруги.

Море кипіло, як пекельний казан. Здіймалися цілі водяні гори, увінчані пінявими гребенями, вітер зривав з їхніх верхів піну й шпурляв у обличчя, а за ними відкривалися чорні провали, що здавалися бездонними. Крижаний вітер ніс струмені дощу майже горизонтально.

Не дивно, що мені не відразу вдалося знайти настільки відчайдушного капітана, котрий зважився вийти в море за такої негоди.

Але ж усього днів зо два тому стояла ясна, тиха погода й переправитися на континент не склало б ніякої праці. Але тоді мені було не до поїздки — Гіта металася в гарячці після пологів, моє немовлятко, син, було надто кволе, і ніхто не міг поручитися за його життя. Вони обоє могли покинути мене будь-якої миті, і я не мав часу, щоб думати про Гуго Бігода, який скористався першою ж нагодою, щоб вирушити в Нормандію та донести Генріхові Боклерку, як саксонка Гіта Вейк убила його дочку Бертраду.

Новий вал упав на корабель. Повз мене, чіпляючись за снасті, пройшов капітан і прогарчав, щоб я забирався під палубу й не муляв йому очі. Зараз не до чемності, головне — вберегти судно, втримати його на курсі. І хоча я заплатив за переправу немислиму ціну, капітан не надто підлещувався до мене, а заявив, що коли ми підемо до дна, в нього буде тільки одна розрада: хвора дружина й дві дочки не залишаться жебрачками. Але зараз, дивлячись, як він зосереджено віддає команди, як борються зі стихією матроси, я починав сподіватися, що ми все-таки доберемося до континенту. Я не мав права загинути, я повинен був потрапити до короля й викласти йому всю правду про загибель Бертради — а значить, врятувати Гіту.

Матроси невиразними тінями манячіли в сутінках, які густішали. Чергова хвиля завбільшки як будинок облила корабель, я добряче ковтнув крижаної солоної води й нарешті визнав, що краще спуститися в комірчину під палубою біля підніжжя щогли. Там мені далеко не відразу вдалося знайти місце серед клумаків. Незважаючи на люту хитавицю, я відразу ж поринув у думки про те, що довелося пережити протягом останніх тижнів. Чутка про загибель моєї дружини миттю розлетілася по Норфолку. Я звелів перевезти останки Бертради в