Проклята краса - Дарина Гнатко

Не прийшла.

Невдоволення, розчарування та образа переповнювали його, коли він увійшов до хати. Галина сиділа біля столу із сорочкою та голкою в руках, проте він знав, що вона не шила, бачив це по тремтінні її пальців і гарячковому блиску очей. Петрик тихенько скиглив у колисці, марно намагаючись звернути на себе материнську увагу. Теща, Олена Миронівна, уже, певно, спала в своїй кімнаті, тому що навіть сюди було чутно, як вона смачно хропе та посвистує уві сні.

З його появою Галина рвучко підвела голову від латання й вп’ялась у його лице напруженим поглядом своїх чорних, мов терен, очей.

Похмуро глянувши на неї у відповідь, Павло, важко ступаючи, підійшов до темно-вишневої тещиної шафки з блискучою поверхнею, мовчки витягнув бутля з самогонкою, поставив на стіл, потім налив склянку, сів на лаву і моторно перелив пекучу рідину в рот, відчуваючи на собі погляд дружини, що мовчазним докором застигла поряд на стільчику. Він скривився, потім смачно захрумтів свіжим зеленим огірком, що лежав на столі. Самогон розлився всередині приємним теплом і трішки пригасив вогонь розчарування, бо він даремно прочекав Ганнусю три години, доки не зрозумів, що вона не прийде. А Павло так сподівався, так чекав, глибоко вдихаючи чисте, прохолодне нічне повітря та дослухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту трави або листя.

Але Ганнуся так і не прийшла.

Можливо, її не пустила мати, а можливо, й сама не захотіла, красуня жорстока та насмішкувата. Зітхнувши, він знову простягнув руку до високого бутля з темного скла, але його зупинив голос дружини, що так і дзвенів від напруги.

— Гарно посиділи з Даниловичем?

Павло буркнув, не дивлячись на неї:

— Гарно.

Увечері, коли він ішов на те таємне побачення з Ганнусею, довелось бовкнути набридливій Галині, що голова Петро Данилович запросив його до себе посидіти. Ця брехня зірвалась з його вуст легко, й Галина тільки підібгала губи, а чи повірила, бо попленталась проводити. Довелось іти в бік центру, а вже звідти до річки.

Галина раптом роздратовано засичала, мов потурбована гадюка, жбурнула на стіл недолатану сорочку й скочила на ноги, войовниче блимаючи очима.

— Гарно? — перепитала вона його, розмахуючи руками. — Гарно, кажеш, Павлику? Зовсім з мене дурепу зробив, думав, що не втямлю я, куди ти нагогошився, поголившись та вбравшись у нову білу сорочку?

«Почалося», — приречено подумав Павло, тужно глянувши на порожню склянку, куди так і не встиг налити самогону. Провідала-таки, клята баба, його тугу, його тяжіння до Ганнусі.

Галина підійшла ближче.

— Ну, чого мовчиш?

Павло підвів на неї втомлений погляд.

— А що я тобі сказати?

Її очі запалали.

— А правду скажи.

— Та хто ти така, щоб тобі розказувати правду? — досить грубо огризнувся Павло, й Галина розлютилась ще сильніше. Її худе, нервове лице поблідло, а на щоках, навпаки, спалахнули дві червоні цяточки. Вона заверещала так, що дитина злякано заплакала, а могутнє хропіння Олени Миронівни раптово урвалось.

— Паскудник! Бугай ти відгодований! Невже гадав, що я повірю тобі та не піду назирці? Що, Даниловича чекав три години біля річки?

Петрик уже заходився несамовитим криком, налякавшись материнської люті, на порозі з’явилась невдоволена та заспана теща, але Павло мовчав. Мовчав, думаючи про те, як усе це йому набридло, як набридла ця жінка, яка не подарувала йому жодного світлого та щасливого дня, хіба що за винятком того вечора, коли народила Петрика. Мовчав, бо відчував, якщо почне суперечку, то не втримається, ударить, зробить те, чого хотів давно.

Олена Миронівна взяла на руки Петрика.

— Галю, чого ви знову гризетесь?

Галина озирнулася на матір.

— Чого гриземося? А ти в чоловічка мого про це запитай, мамо. Запитай його, кого він серед ночі чекав біля річки? Невже товариша, нашого голову? — Вона реготнула, але так огидно та бридко, що Павла занудило. — А я й так знаю, кого він чекав. Сусідоньку нашу, гадюку ту волооку, яка тільки й знає, що реготати та чужих чоловіків приманювати.

Павло кинув на неї важкий погляд.

— Рота закрий, Галино.

Вона відповіла йому злістю в погляді.

— А не закрию! Що, пече правдонька? А я ж весь день думала та гадала, яку ж бо ти Ганну гукав посеред ночі? Грішним ділом подумала на Ганку Борчиху, бачила, якими очима вона тебе пожирала. Але ввечері, коли машина з ланки приїхала, раптом зрозуміла, хто крадійка мого щастя, очі її побачила налякані.

Павло підвівся.

— Що ти їй сказала?

Запитав і відразу ж зрозумів, що видав себе з головою. Чорні очі Галини запалали несамовитим вогнем, і, підскочивши на місці, вона заверещала:

— Так то є правда? Вона розлучниця? Що, гарненька та молоденька тебе привабила, Павлусю, а я вже не така? — Її бліде обличчя раптом перекосилося від такої страшної, нелюдської злості, що в Павла аж мурашки заповзали шкірою й наче мороз пройшовся спітнілою спиною. — Але ж я тебе не віддам, нікому не віддам, на вбивство піду, на каторгу, але ти будеш належати тільки мені, Павле, а от ця Ганька в мене отримає, я їй віддячу…

Галина зойкнула, не доказавши, й скривилася від болю, коли Павло одним різким рухом вхопив її за руку та міцно здавив великими своїми пальцями.

— Не смій чіпати Ганни!

Галина вишкірилась.

— А вона нехай не сміє чіпати чужих чоловіків.

Лице Павла потемніло.

— Ще раз повторюю — не смій її чіпати! А тільки спробуєш зачепити хоч пальцем, я забуду, що ти, на нещастя, є моєю дружиною та матір’ю мого сина. Задушу і закопаю на городі.

Галина зблідла ще більше, а Олена Миронівна боязко зойкнула, але Павло майже не звернув на те уваги, з напругою та огидою вдивляючись у палаючі вогнем ненависті очі дружини.

— Ти мене зрозуміла?

Вона мовчала, здригаючись усім тілом. Її бліді, тонкі вуста теж здригались, а рот негарно кривився, але вона вперто мовчала, напевно, у глибині душі проклинаючи і його, й Ганнусю.

Павло міцніше стиснув її руку.

— Зрозуміла?

— Зрозуміла, — вичавила з себе Галина, роздуваючи ніздрі тонкого носа від стримуваної всередині люті.

Відпустивши її руку, Павло обернувся до дверей і, важко ступаючи, пішов у сіни, відчуваючи, що не може більше знаходитися поряд з цією жінкою, яка самим своїм існуванням отруїла найкращі роки його життя. Він був уже на порозі, коли в спину йому, мов живе, ударилось її прокляття.

— Будь ти проклятий!

Важкі двері зачинились за ним, і майже відразу почувся важкий удар, немов у двері жбурнули каменюкою, й дзвін розбитого скла.

«Бутля розбила», — здогадався Павло, виринаючи з темних