Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва
«Дивно. Дуже дивно! Поважні власники фірми заявляються непрохано на квартиру до якоїсь там секретарки — непоказної, колишньої. Вже з носилками… Фактично викрадають її тіло й ховають… коштом фірми… Як перед тим Сашка?» — подумала Вікторія і запитала:
— А чому вона, власне кажучи, померла?
— Рак. Задавнений… Неоп…опер… — захлипала стара.
— Неоперабельний?
— Ага.
— А в Москву чого їздила?
— Казала: обстежитися в подруги. Вона там у якійсь клініці працює. Поїхала ще нічогенькою, а повернулася… помирати. Й дівчинку нашу зоставила там.
— У неї дитина була? — здивувалася Вікторія, бо чувала, що Галя самотня, незаміжня…
— Була. Дочка Уляночка. У подруги зосталася.
— А чоловік?
— Ой, не знаю, що вам і сказати… Був якийсь… жонатий… Вона його дуже любила, а він… За Уляночкою пропадав… Хіба що пташиного молока в дитинки не було. І про Галоньку дбав: ліки всілякі привозив, у санаторій щоліта виряджав…
— Старик? — запитала Вікторія, і пальці на лівій руці їй затерпли, так наче вона ними у крижаній воді бовталася.
— Не знаю, бо я його не бачила. Коли він мав прийти, Галя мене погуляти спроваджувала. Але, мабуть, не старий, бо Уляночка його не татком називала, а Сашком, Сашунечком, Сашуликом, Сашунятком. Як нема його день-другий, запитує в ляльки-феї: «Де ж це мій Сашунечко?» Телефонувала йому: «Де ти, Сашунько? Я скучила за тобою».
«Це з ними він був в аеропорту!» — здогадалася Вікторія і запрохала в старої води.
Та подала їй кухоль узвару (з холодильника) і вона довго цідила його крізь зуби, аж язик стерпнув, щоб остудити гарячі сльози, що копошилися в горлі, не дати їм піднятися вище й зрадити старій її біль.
У чесного, правдомовного Сашка була ще одна сім’я! Невже у фірмі ніхто не знав, що він любиться з секретаркою? Що має від неї дитину? Тетяна знала, бо ж недаремно кричала: «Втік від тебе! Втік! Втік!»
А стара, ні про що не здогадуючись, тимчасом підливала олії у вогонь:
— Правда, смачний узвар? Це зі своїх яблучок-груш! Три роки тому Сашко той купив Галі дачку з садом, щоб Уляночка свіжим повітрям дихала, фрукти без «хімії» їла…
«Дачку купив Галиній донечці, а від моєї й сліду не зосталося. Пішла зі світу нехрещеною, безіменною, не спізнавши ні материнської ласки, ні тепла батькової руки», — з палючим, заздрісним жалем подумала Вікторія і, покусуючи край кухля, запитала (не так стару, як себе?):
— Де ж тепер… дитина?
— Я вже казала вам: у Москві, в подруги. Вона днями заходила до мене…
— Подруга?!
— Еге. Сказала, що з Уляночкою все гаразд, що вона щаслива. Грошей дала. Обіцяла дзвонити.
— Білява? В чорному плащі, чорному капелюшку?
— Так. Ви знаєте її?
— Бачила якось… А той… батько Улянки… не навідувався?
Стара зітхнула.
— Ні. Навіщо я йому здалася?
— Казали, що він також полетів з ними в Москву.
— Та, наче, ні. Галонька якось потелефонувала мені звідтам, а мала вихопила в неї телефон. Похвалилася, що їй цікаво там, але вона скучає за Сашунею…
— А скільки рочків їй тоді було?
— П’ять. Цієї осені в школу піде. На чужині, при чужих людях, — захлипала стара.
«Ну, годі з мене!..» — подумала Вікторія й підвелася, так і не скуштувавши чаю. — Дякую вам… за правду…
— Постривайте! Я ж маю одягнутися.
— Навіщо?
— Щоб на гробки поїхати. До Галоньки.
— Не сьогодні, ні… Я дуже поспішаю! У мене нарада о десятій…
— А коли? — жалібно протягла стара.
— Завтра! — кинула Вікторія і метнулася до виходу, знаючи, що більше ніколи не переступить поріг квартири, де Сашкові було добре… без неї.
Поверталася додому пішки. Тяла підборами тротуар, аж іскри порскали. Серце знемагало від ревнощів і образи, а думки були хоч і хаотичними, але холодними й прозорими, як осколки фужера, який чоловік розбив на весіллі, випивши шампанське:
— Сашко дуже дбав про коханку…
— Непривабливу, хворобливу секретарку…
— Коли я вмирала в «храмі життя», він уже мав доньку… Або сподівався мати…
— Прикидався, що кохає. А може, й кохав. Обох?
— Продав фірму і відправив родиноньку в Москву, бо потерпав за них…
— З грошима чи без?…
— Убили його тут, в Києві… Найвірніші, найчесніші друзяки. В усіх — куплені алібі.
— Секретарку поховали самі… Без сторонніх людей. З вдячності за те, що та допомогла їм «розкуркулити» Сашка? Чи забоявшись розголосу, на вимогу «сестриці».
— «Сестриця» щось знає про них. Можливо, й сама якимось боком причетна до злочину…
— До слідчого піду, проте, не сьогодні, а коли все обміркую, все зважу. А може, й не піду. Яка різниця, хто вкоротив життя брехунові? Хто запопав його гроші — дружки чи «сестриця»?
— У нього була дитина. Дача за містом. Сад. А я порожня. Я дуплаве дерево. І вже нікого не матиму… Лише будинок, по вінця наповнений тишею.
— Не запалю в ній жодної свічки!
— Не помолюся за нього, двожона клятого!
— Добре, що вони його вбили!
— Шкода, що правда відкрилася аж за рік…
— Я не плакала б… Здала б одну кімнату симпатичному студентикові. Або відкрила бордель для начальників!
