Ребекка - Дафна дю Мор'є

у Фріса був вихідний. Роберт не перетворюватиме чаювання в саду на виставу. Доки я йшла галявиною, мені впав у око якийсь металевий відблиск за зеленню рододендронів біля повороту алеї. Я приставила долоню до лоба, щоб роздивитися, що то таке. Було схоже на радіатор автомобіля. Можливо, хтось завітав у гості. Проте гості під’їхали б до будинку, вони не лишали б машину, ховаючи її за поворотом алеї біля кущів так, щоб не було видно з дому. Я підійшла трохи ближче. Так, це був автомобіль. Тепер я бачила крила й капот. Що за дивина! Зазвичай гості ніколи так не робили. А торговці під’їжджали з чорного ходу біля старих стаєнь і гаража. Це не була машина Френка. Я добре знала його «морріс». Це був довгий низький спортивний автомобіль. Я поміркувала, як мені ліпше зробити. Якщо це були гості, то Роберт провів їх до бібліотеки або головної вітальні. З вітальні вони зможуть помітити мене, коли я перетинатиму галявину. Мені не хотілося постати перед гістьми в такому одязі. Доведеться запропонувати їм залишитися на чай. Вагаючись, я затрималася на краю галявини. Без жодної на те причини, а можливо, через те, що в якусь мить на склі зблиснуло сонячне світло, я поглянула на будинок, і щойно це зробила, як зі здивуванням помітила, що одні з віконниць у західному крилі відчинені. Біля вікна хтось стояв. Чоловік. Раптом він, вочевидь, помітив мене, оскільки різко відступив назад, а постать, яка стояла позаду нього, простягла руку й зачинила віконниці.

Це була рука місіс Денверз. Я впізнала чорний рукав. На мить я подумала, що, може, сьогодні відкритий день і вона показує кімнати відвідувачам. Однак цього не могло бути, адже цим завжди займався Фріс, а його сьогодні не було. Крім того, кімнати західного крила відвідувачам ніколи не показували. Я й сама в них ще не була. Ні, сьогодні не відкритий день. Відвідувачі ніколи не приїздили в четвер. Можливо, це було пов’язано з ремонтними роботами в одній із кімнат. Втім мені видалося дивним, що чоловік, який визирав із вікна, щойно мене забачив, хутко сховався й віконниці одразу зачинили. Та ще й ця машина, яку поставили за рододендронами так, аби її не було видно з будинку. І все ж, це стосувалося лише місіс Денверз. Це була не моя справа. Якщо вона мала друзів, яких водила в західне крило, це мене геть не обходило. Хоча, наскільки мені було відомо, раніше такого не траплялося. Дивувало й те, що це сталося саме того дня, коли Максима не було вдома.

Доволі невпевнено я рушила через галявину, розуміючи, що вони можуть досі спостерігати за мною крізь щілину в віконницях.

Я піднялася сходами й увійшла у великі головні двері до зали. Там не виявилося ні незнайомого капелюха, ні тростини, ні візитки на таці. Вочевидь, це був неформальний візит. Що ж, мене це не обходить. Я пішла до квіткової кімнати та помила в раковині руки, щоб не підніматися нагору. Було б незручно перестріти їх на сходах чи ще десь. Я згадала, що перед ланчем лишила своє в’язання в ранковій вітальні, і пройшла через головну вітальню, щоб його забрати. Вірний Джеспер поплівся за мною. Двері ранкової вітальні виявились відчиненими. І я зауважила, що мій кошик із в’язанням хтось переставив. Я лишила його на дивані, а тепер він стояв за подушкою. Зі сліду на оббивці дивана було видно, що на те місце, де був кошик, хтось сідав. Хтось нещодавно туди примостився й прибрав моє в’язання, бо воно йому заважало. Крісло біля письмового столу теж пересунули. Схоже було на те, що за нашої з Максимом відсутності місіс Денверз приймала в ранковій вітальні власних гостей. Я відчула себе досить незручно. Краще б я цього не знала. Джеспер понюхав під диваном і замахав хвостом. У будь-якому разі, в нього гість не викликав недовіри. Я взяла свій кошик із в’язанням і вийшла з кімнати. Щойно я це зробила, двері у великій головній вітальні, які вели до кам’яного коридору й службових приміщень, відчинилися, і я почула голоси. Я знову шмигнула до ранкової вітальні, і саме вчасно. Мене не помітили. Я зачекала за дверима, насуплено поглядаючи на Джеспера, який, висолопивши язика та вимахуючи хвостом, стояв на порозі й не зводив з мене очей. Цей маленький супостат міг мене виказати. Затримавши дихання, я завмерла на місці.

Після цього почувся голос місіс Денверз:

— Думаю, вона пішла до бібліотеки. Чомусь повернулася раніше. Якщо вона в бібліотеці, ви зможете пройти залою непоміченим. Зачекайте тут, доки я сходжу й перевірю.

Я зрозуміла, що вони говорять про мене. Мені ще ніколи не було так незручно. В усьому цьому відчувалася якась таємничість. І я не хотіла впіймати місіс Денверз на гарячому. Раптом Джеспер різко повернув голову до головної вітальні та, вимахуючи хвостом, підтюпцем побіг туди.

— Привіт, цуцику! — проказав чоловічий голос.

Джеспер радісно загавкав. Я в розпачі озирнулася довкола, шукаючи, де б сховатись. Звісно ж, намарне. А тоді кроки почулися геть поруч і до кімнати зайшов чоловік. Оскільки я стояла за дверима, спершу він мене не побачив, однак Джеспер, радісно гавкаючи, видав мою схованку.

Чоловік рвучко розвернувся й угледів мене. Мені ще ніколи не доводилося бачити когось таким здивованим. Неначе я була грабіжником, а він — господарем будинку.

— Перепрошую, — проказав незнайомець, оглядаючи мене з голови до ніг.

Це був великий огрядний чолов’яга, засмаглий, вродливий, проте його краса була доволі вульгарною. Він мав палкі блакитні очі, які зазвичай наводять на думку про пияцтво та розпусне життя. Його волосся було рудим, шкіра червонуватою. За кілька років він розжиріє, складки на його шиї звисатимуть із комірця. Його виказував рот, надто м’який, надто рожевий. Навіть на відстані я відчула в його подиху запах віскі. Він заусміхався. Таку усмішку він подарував би будь-якій жінці.

— Сподіваюсь, я вас не налякав, — мовив він.

Я вийшла з-за дверей, без сумніву, виглядаючи такою ж дурепою, якою й почувалася.

— Ні, звісно, ні, — відказала я. — Я почула голоси й не була впевнена, хто це. Сьогодні я не чекала гостей.

— Як прикро! — сердечно сказав чоловік. — З мого боку було дуже неввічливо ось так безцеремонно припхатися. Насправді я просто заскочив, щоб побачитися зі старою Денні. Вона моя давня подруга.

— О, звичайно, все гаразд, — запевнила його я.

—